Віталій Копил - Право на пиво

та що поробиш! Я захоплено спостерігав за родичем — отакої! Віддати власну кров тому дурникові! Озі, нарешті, відпав від життєдайної руки старшого, облизнув вуста й затих. Гарута посмоктав поранену жилу, сплюнув за вікно; недбало ворухнувши бровою, затягнув рану.

— Отож, малеча. До вечора самі вже якось мудруйте, я ж шукатиму рішення. Темпорофагія на нашу ласку не здаватиметься, зрозуміло, але гадаю, що десь зо два дні ми в неї виграли. Та й мусить бути зворотній хід. Ну, то я піду — он як уже видко, Карраско зараз зміну здаватиме. Аби ще не подумав, старий бовдур, що я по хлопчаках малих уночі ширяю. Бувайте!

Вислизнув у вікно — тільки й бачили його.

Я заздрісно послідкував за його летом — талант, що й казати! — й озирнувся до Озипринша. Приятель мій, блідий, волохатий, у старечій гречці, тоскно споглядав мене.

— Я ж нічого поганого, — промовив він. — Я тільки не зміг опанувати… Дорослим хотів бути, розумієш, дорослим, не старим…

У ті півгодини, що лишилися до підйому, я вирішив за нас обох, що Озі доведеться піти до занять, хоч би й у такому недолугому вигляді. Хворим прикидатися було надто небезпечно — у лікарні одразу б розпізнали, що то за хвороба така — навіть без глибокого огляду. Отож, треба було вигадати щось світське, для прикриття, і я згадав, на щастя, про Театр Весняний. Там збиралися зусиллями вихованців зіграти «Нотатки Божевільного». Через те Озі мав усім настирливим, починаючи з першокласників, закінчуючи самим паном ректором, казати одне — хочу зіграти Дідугана Поштмейстера, шукаю образ та машкару. Вигадка спрацювала якнайкраще: під час великої перерви сам магістр вільних мистецтв пан Титан Оглоблішвілі зайшов глянути на зігнутого у попереку, оброслого бородою, перестаркуватого Озька. Щось схвально промугикав, кивнув римським носом та пішов, на ходу роблячи якісь нотатки у записнику.

На жаль, кров Пепе Гарути виявилася не настільки мідною, як я уявляв, і як вважав сам Пепе. Надвечір Озі дуже ослаб. У нього тремтіли коліна, голова йшла обертом, очі заливало сльозою. Серце то бухало ковальським молотом, то завмирало. Він геть занепав тілом і духом, коли я привів його до келії та поклав у ліжко. Я сам не мав снаги навіть подумки звернутися до Пепе. У Озьчиному тілі молодість відчайдушно змагалася зі старістю, і я з острахом спостерігав, як шкіра на руках, зібгавшись зморшками, раптом розправляється, а потому знов стає сухою та жмаканою, наче папір. Хвилі сивини котилися по недолугих вусах та бороді, що довшала просто на очах. Край строкатого волосся посувався по чолу дедалі ближче до потилиці — приблизно, як велика годинникова стрілка, повільно, але невпинно. Озі не стогнав і не каявся, лежав собі мовчки горілиць у тихому відчаї. Я теж утратив досить надії, коли Гарута раптом з’явився просто з темного кутка. Він цього разу полишив десь крила, на лобі мав пляму кіптяви, а під пахвою тримав тоненьку інкунабулу з чавунними застібками. Пепе швидко поглянув на Озі та покивав пальцем. Обличчя родича було похмурим.

— Отож… кепські справи. Та дарма. Надія вмирає хіба що у Мартиролозі. А ти дивися сюди, хлопче. Є засіб, та він не надто простий. Був би простий — я б так довго не барився…

Зі стурбованим виглядом Пепе вмостився на підлозі, я — поруч. Наскільки міг розібрати примхливий візерунок ієрогліфів, то книжка мала назву «О-томорі-дзен», але закляття усередині було написано ромною.

— То тільки обкладинка від іншої книжки, задля таємниці. А ось те, що потрібно, дивися…

Пепе засвітив сферу, і я прочитав отаке:

Ман’яна світло зійде там, Де несть планетів по кутам, Щоб скинути років тягар Та відновити крові жар. То райв сіяючих очей Та шкіри, наче у дітей, Три сиклі кіндзадзи візьми Та борзоподів із пітьми: Без уно двадцять, бо ж вони Тебе позбавлять сивини. Тоскних думок аби не мати, Катр гранум оселедця взяти, Але найвищий там є чин — До всього прикладай один Не Сонця ясного вогонь, І децу пива «Оболонь».

— Нічого собі рецептурка… Якою ж це мовою?

— Усілякими, далебі: щось сп’янишем, щось гельгою… Ромнинські слова трапляються теж… Та це пусте, я вже й складники зібрав, наче до ладу, ось…

Пепе вийняв з-за пазухи мішечка.

— Ось три сиклі кіндзадзи, — він поклав осторонь паперовий пакуночок з дрібним чорним насінням. — Ото борзоподи з пітьми, у їдальні наловив, рівно дев’ятнадцять, — ще один пакуночок, цупкий, у якому щось ворушилося. — Оселедець, чотири грани, тьху, смердить! Не сонця ясного вогонь — означає, що мусимо все скласти разом та вплинути будь-яким штучним світлом, це найпростіше. А от останнє… то вже зовсім незрозуміло.

— Чому так?