Віталій Копил - Право на пиво

чергового був нині отець Карраско, а той уже праведник з праведників. Тож повернувся до келії — а там Озипринш на підлозі простягнений, непритомний та безпам’ятний. Оце вже втрапило! Та що ж робити — гаразд, скиглити буду потім… а зараз нічого не лишалося мені, як викликати людину надійну, зі своїх, та ще й родича — Пепе Гаруту.

Не надто вже охоче я його викликав, ніяковів добряче — Пепе був на шість років старший за мене, досяг другого кола пізнання, самих офіційних сільф мав три, а скількох ще привабив та звабив! Натуру мав не легку, язика — гострого та ядучого, тож не дивно, що я його побоювався. Коли ще сам таким буду!

Стиха стукнуло у вікно. Я рвучко підняв шибку. Крилатою тінню висів назовні Пепе. Від нього пахло стрімкою водою та альбанською табакою.

— Ну, малий, що в тебе? — пошепки нетерпляче запитав Гарута. — Там Сільфа Ліда, ти дуже не до речі.

— Пепе, вибач… Світлом присягаюся, це не я, Озько щось вчудив, я сам не впораюся.

Пепе скривився, плюнув у Місяць і змахнув шовковистою перетинкою крила, показавши гладенькі п’яти. Мовляв, дурник ти, Гай Ворон! Аж кортить мені твоїми приятелями опікуватись…

Та й зависнув догори ногами, зачепившись за каміння стіни. Втягнув повітря, майнув — і ось уже склав крила, схилився над Озькою.

— Ліда зачекає, — мовив суворо, — де ж ти, малюче, отак ся утрапив?

— Та я хотів якнайкраще, — скиглив спроквола бідолашний Озипринш. — Чи я винен, що воно завжди навпаки…

Він лежав у ліжку, випивши добряче п’ятничної роси з чистотілом, пальця йому було перев’язано, пошептано на руду, і зовні все наче було гаразд, але Пепе не квапився іти. Підібгавши ногу, всівся на підвіконні, грався кінчиком крила, розпитував що й до чого.

— Ну то й що? Як нічого ніколи не виходить добре, — бурмотів Озі. — Але ректору я нізащо не зізнаюся. Скажу, жабу різав у лабораторіумі, от і пальця поранив.

— Від жаб самі бородавки, — безжалісно зазначив Пепе. — А в тебе, до речі, ще дві плями з’явилися.

— Де? — скрикнув Озі. — Гаю, де ті плями, де?

— На руки подивися, — відповів я тремтячим голосом. Бо, навіть опритомнівши, Озі був досі кволий, наче амеба. А, по-друге, у нього на вогкому від поту лобі та на руках усе чіткіше проступали дрібні коричнюваті плямки. Та й шкіра блідла і робилася тонкою, ніби прозорішала просто на очах.

— Ой, горе мені, — Озі заплющив очі. — Ой, помру я!

— Не виключаю, — відповів із сарказмом Гарута. — Якщо гратимеш у мовчанку — далебі помреш. До світання мало часу, а потім що робитимеш?

— Скажу, що хворий, — шепотів Озі.

— На проказу, — їдко зазначив Пепе. Спіймавши на льоту тоненьку самокрутку, він недбало прикурив від пальця. — Коротше кажучи, хлопе, кидай грати в піжмурки, — Гарута трішки посунувся від краю підвіконної прірви. На колінах мав звідкілясь товстий підручник. — Зажмуритись завше встигнеш. Читав звідси?

Озі напіврозплющив одне страдницьке, зі сльозою, око, кивнув.

— Отож маємо… «Ш’яхт падрейха фо ш’яхт…», оцет узяв яблучний?

— Я… яблучний. Ароматизований.

— Дев’ять свічок?

— Від святкового пирога, бо вони маленькі…

— Ну, про муміє я навіть не питатиму…

— Купив у фармації… сказав, що нежить хронічний маю…

— Замкнений простір…

— Та в коморі я…

— Авжеж… От що, дитино Божа, у твоєму віці зазвичай у коморі інше роблять. Якнайстрашніше — то намагаються привид Нефертіті викликати. А ти кого спромігся, га?

Озі тихенько стогнав з переляку.

— Запам’ятай, Гаю, й ніколи так не вчиняй, — Пепе шпурнув книжку геть у куток, там вона розтанула на пару. — Цей телепень десь поцупив підручник магістерських практикумів. Та й викликав — ти уяви лишень! — Темпорофагію!

Я знітився, знизав плечима. Ім’я духа було геть незнайоме. От тобі й Озько, а здається ж — звичайнісінький двієчник.

— Було б тобі ще Вірго Горгонія прикликати. Аби вже кінець кінцем… пневматичним молотком би тебе від підлоги відколупували…

— Та дійде й до Вірго, — відчайдушно прошепотів Озько, — якщо я так… і надалі…

— Якщо ти так і надалі, то краще вже починай просто зараз. Бо, гадаю, надвечір буде тобі років добряче за шістдесят. Горян або довгожителів маєш серед рідних?

Озі пометеляв головою на знак заперечення. Повітря вже по-вранішньому світлішало, й те, що задавалося мені лише тінню на приятелевій скорботній фізіономії, виявилося насправді новоз’явленою борідкою. У борідці швидко пробивалася сивина.

Гарута подивився на мене та на Озьку, й разом рішуче зіскочив з підвіконня. Підійшов до хворого, похитав головою, — я й блимнути не встиг, як Пепе узяв з полиці кухарського ножа й надрізав собі зап’ясток.

— Гей, малечо, — мовив майже з відразою, — ану пий.

Озі наче затявся з несподіванки та переляку. Кров Пепе, трошки блакитнувата у світанковому примарному серпанку, капала на ковдру й всмоктувалася у вовну з тихим шипінням.

— Та не мекай, а пий. Скільки зможеш. Не переливання ж тобі отут робити!

Озипринш зойкнув, коли Пепе притиснув руку до його бородатого обличчя, — страшно,