Алекс Грей - Одержимість

тож, час в нас є. До речі, забув запитати. Це не моя справа, звичайно, але тобі до Валенсії навіщо? Це я не з цікавості питаю, просто, щоб я знав, швидко нам їхати, чи можна не поспішати і слухати твою історію.

— Взагалі то, в мене літак з Валенсії завтра вранці. — вона полізла в свій маленький рюкзачок з Hello Kitty, схожий на такі, з якими діти ходять в садочок або підготовчу школу, і дістала звідти свій авіаквиток. — Ось, дивись, рейс… час вильоту 9.15. Я думаю, що години до восьмої ранку ми доїдемо? Зараз друга годині дня, тож, у нас ще…

— Вісімнадцять годин, за вісімнадцять годин в Іспанії можна проїхати півтори тисячі, не те, що шістсот. — замість неї відповів Алекс.

— Ну так, з математикою в мене завжди було не дуже. — Аня сховала назад в рюкзак свій квиток і кинула його на заднє сидіння. Якийсь час вони знову їхали мовчки, потім вона сказала, — Розумієш, напевно, вся справа в мені. Всі ці мої життєві пригоди… Якось все не правильно у мене. Ось, у моїх подруг все по інакшому, нехай теж не ідеально, але в них все чомусь по-людськи, а у мене постійно через задницю.

— Ти зараз про що? — запитав Алекс і вимкнув диск. — Ти не проти? А то я сьогодні не налаштований щось на таку музику.

— А що ти ще слухаєш? — і вона знову, не чекаючи відповіді, полізла в бардачок і дістала сумку з дисками. Перебираючи диски, вона тихо посміхалася і щось підспівувала собі під ніс. — А, давай, включимо Keiko Matsui. Обожнюю її. — вона вставила в програвач диск, і салон машини наповнився атмосферою фортепіанної музики.

— Ну так, знаю небагато людей, які слухають таку музику, не кажучи вже про те, що мало хто взагалі знає про існування таких музикантів. Це мене на таку музику одна моя подруга підсадила, за що я їй дуже вдячний.

— Подруга? Розповісиш? Я теж люблю романтичні історії. — Аня пожвавішала і повернулась боком в сторону Алекса.

— Та ні, спочатку ти розповідай, а там подивимося. Що ти мала на увазі, коли говорила, що в тебе все не так?

— Та, розумієш, все, до чого я прив'язуюся, до людей, до подій, до захоплень, мене наче затягує, я перестаю бачити все інше, що відбувається навколо, я, наче поринаю в ту частину життя, яка мене цікавить в той момент, проте відключаюся від всього іншого. Начебто нічого поганого, але просто в такі моменти все, що не головне, для мене перестає існувати. Коли таке відбувалося, я повністю зациклювалася на цій ідеї і не бачила нічого, що діялося навколо. А потім, ніби прозрівала. Миттєво і моментально. Те, що «було для мене просто необхідним» раптом ставало «звичайним, чи, навіть, просто буденним». Так бувало вже кілька разів в моєму житті. Я зараз не маю на увазі прихильність до якоїсь книгі або фільму. Ні, тут все набагато серйозніше. — Аня була серйозною і зосередженою, руками вона постійно смикала края своєї сукні. Алекс одразу помітив цю її особливість міняти настрій по декілька разів практично за хвилину.

— Цікава ти така. — висловив вголос свої думки Алекс. — Твій настрій, як травнева погода, то дощ і вітер, то раптом вийде сонце і настає практично літо, і ти стаєш зовсім іншою в одну мить. То ти весела і безтурботна, теревениш без перестанку, то серйозна і зосереджена, можеш мовчати цілих двадцять хвилин, а потім знову посміхаєшся.

— Ну, так, я як шампанське. То шипляча і іскриста, то можу і в голову вдарити. — Аня злегка посміхнулася, але смуток в цей раз їй приховати не вдалося, і вона спробувала перевести розмову на іншу тему. — Слухай, Алексе, а ти чого додому, та ще й на машині в таку далечінь?

— Та з'явилася одна справа, треба бути вдома в неділю до вечора. Сьогодні середа, час є, та й машину тут залишати не хотілося.

— А що за справа? Щось серйозне? Дай вгадаю. — Аня підняла окуляри на лоб і хитро примружла одне око. — Це пов'язано з якоюсь чарівною особою, я вгадала?

— Ну, в якійсь мірі так, я просто повинен встигнути зробити одну дуже важливу справу для однієї дуже близької мені людини. Але мова зараз не про мене, а про твій кулон. Тож, не ухиляйся від розмови, а то висаджу. — Аня по-дитячому показала йому язик і опустила на очі свої окуляри.

2

— Давно це було. Навіть, не пам’ятаю, на скільки давно. Одного разу ми з мамою гуляли по набережній нашого міста. Мені тоді було п'ять років, а в п'ять років, в самий розпал дитинства, коли ти вже практично все знаєш і вмієш (а так здається всім п'ятирічним карапузам), але можна ще клянчити у мам всілякі іграшки і солодощі, але ще не потрібно ходити в школу і мити посуд. Це було щасливе і безтурботне літо з мого дитинства, напевно, останнє, по-справжньому безтурботне… Було літо, спека, натовпи туристів, як зазвичай буває в курортних містах у сезон відпусток, тупо вештались вздовж моря, сиділи за столиками, купували якийсь непотріб, чи просто фотографувалися. На набережній купчились таксисти, продавці всіляких, як я називаю, пилозбірників, в сенсі різних дрібничок, сувенірів, магнітиків, кухлів, виробів різних з ялівця, тут були і фотографи з мавпами і папугами, різні циганки-ворожки, зазивали на екскурсії і морські прогулянки по бухтах нашого міста на яхтах і катерах, художники і карикатуристи, і багато інших, які бажали заробити на туристах і відпочиваючих. Багатьох ми добре знали, бо жили недалеко від набережної, а мама моя тоді працювала музпрацівником в одному відомчому санаторії. Мама зустріла знайомого художника, який оформлював її санаторій, він був тоді досить відомий, малював портрети перших секретарів і членів політбюро, а в неробочий час підробляв тим, що на набережній малював курортникам їх портрети. Поки мама розмовляла з ним, я залізла на його стілець, сиділа і бовтала ногами. А він в цей час, не відриваючись від розмови з мамою, малював мій портрет. За кілька хвилин він олівцем накидав обличчя, очі, вуха, рот, вийшло досить