Джон Гришем - Інформатор

— Мабуть, так простіше. У мене ж він змінюється щомісяця, а іноді навіть кожного тижня.

Вони спілкувалися лише якихось п’ять хвилин, але після кожної відповіді Мікса в Лейсі виникало ще більше запитань. Дівчина й досі гнівалась, що він не прийшов на зустріч у кав’ярню, як було домовлено, тому перше враження про співрозмовника в неї склалося негативне.

— Гаразд містере, з цієї митті ми з Г’юго помовчимо — настав ваш час говорити. Розкажіть нам свою історію. Але мушу вас попередити, якщо у ній траплятимуться значні прогалини, які змусять нас випитувати інформацію, або неточності, то нам стане нудно і ми звідси підемо. Під час телефонної розмови ви не сказали майже нічого такого, що мало би змусити нас приїхати на зустріч. Отож, починайте.

Мікс усміхнувся, поглянув на Г’юго й запитав:

— Вона завжди така прямолінійна?

Г’юго усміхнувся у відповідь і кивнув головою на знак згоди. Він поклав руки на стіл і приготувався слухати розповідь. Лейсі відклала ручку. Мікс відпив іще ковток пива й почав:

— Тридцять років я працював адвокатом у місті Пенсакола. Фірма була невелика, всього лише п’ять чи шість працівників. Однак справи у нас йшли добре і життя здавалося прекрасним. Одним із моїх перших клієнтів став забудовник. Чимала компанія, що спеціалізувалася на проектуванні багатоквартирних будинків, житлових кварталів, готелів, супермаркетів та інших типових для Флориди будівель, які наче нізвідки виростають за ніч. Я з недовірою ставився до цього клієнта, але його стрімкі прибутки справили на мене таке враження, що я заковтнув наживку. Він пропонував мені невеликі контракти, час від часу то тут, то там щось з’являлося, і якийсь час все було добре. Я почав мріяти про багатство, а у Флориді це зазвичай призводить до неприємних наслідків. Мій приятель вів подвійну бухгалтерію і брав забагато позик. Звісно, я про це дізнався не одразу. Виявилося, що у нього були фальшиві кредити. Взагалі все виявилося фальшивкою. Згодом з’явився так званий закон RICO[1], під дію якого підпала половина Пенсаколи і я в тому числі. Багато людей потрапили у скрутне становище: забудовники, банкіри, агенти із продажу нерухомості, адвокати та інші темні ділки. Ви, мабуть, і не чули про це. Адже ви розслідуєте справи, пов’язані із суддями, а не з адвокатами. Добралися й до мене, але я погодився на співпрацю. Заспівав, як хлопчик у церковному хорі, а тому мене звинуватили лише у шахрайстві з поштою і засудили до шістнадцяти місяців федеральної в’язниці. Я втратив ліцензію й набув чимало ворогів. Зараз я намагаюся не висовуватись. Я подав прохання про відновлення ліцензії й отримав її знову. Наразі у мене є один клієнт, про якого ми зараз поговоримо. Запитання?

Він узяв непідписану папку, що лежала на вільному стільці, й подав її Лейсі.

— Ось інформація про мене. Статті у газетах, заява про визнання провини — все те, що може вам знадобитися. Усе легально настільки, наскільки це взагалі можливо для колишнього злочинця, а те, що я вам розповів, — правда.

— Яка ваша адреса? — запитав Г’юго.

— Мій брат живе на Міртл-біч. Для ділової кореспонденції я використовую його адресу. В Карліти є будинок у Тампі, частину пошти мені надсилають туди. Переважно я живу на цьому човні. В мене тут є телефони, факс, інтернет, маленький душ, холодне пиво й хороша жінка. Мені пощастило. Ми плаваємо довкола Флориди-Кіс і Багамських островів. Завдяки Дядьку Сему я маю непогану пенсію.

— Навіщо ж вам клієнт? — поцікавилася Лейсі, ігноруючи запропоновану папку.

— Він друг одного мого знайомого, якому відоме моє темне минуле. Той вирішив, що в мені прокинеться колишній азарт, і не помилився. Мій знайомий вистежив мене й переконав узятися за цю справу. Ім’я клієнта навіть не запитуйте, бо я його не знаю. Ми спілкувались через посередника.

— Ви не знаєте, як звати вашого клієнта? — здивувалася Лейсі.

— Ні, і не хочу знати.

— Ми можемо дізнатися, чому, чи ви вважаєте це нормальним? — запитав Г’юго.

— Ви щось приховуєте, містере Мікс, — сказала Лейсі. — Ми так не домовлялися. Ви маєте нам усе розповісти, інакше ми звідси підемо й забудемо про нашу зустріч.

— Та заспокойтесь ви, — відповів Мікс, потягуючи пиво. — Це довга історія, і щоб її розповісти, потрібен час. В ній ітиметься про гори грошей, вражаючу корупцію і кількох не дуже чемних хлопців, які так і мріють всадити кулю чи дві поміж очей мені чи моєму клієнту. Чи взагалі будь-кому, хто ставитиме надто багато запитань.

Виникла довга пауза. Лейсі та Г’юго намагалися усвідомити почуте. Нарешті Лейсі порушила тишу:

— Навіщо ж ви граєтесь у цю гру?

— Гроші. Мій клієнт хоче свідчити, скориставшись законом про захист інформаторів у Флориді. Він мріє про мільйони. Якщо все пройде добре, я теж отримаю свою частку і клієнти мені вже ніколи не будуть потрібні.

— Отже, він державний службовець, — висловила припущення Лейсі.

— Я знаю закони, міс Стольц. Робота, яку ви для себе обрали, забирає багато часу, але в мене його достатньо. Вистачає, щоб прискіпливо дослідити кодекси та закони. Так, мій клієнт працює на уряд. Ні, його особа не підлягає