Валентин Терлецький - Кілька років зими

інших людей на вчинки? У такому разі я не вірю, що ви автор «Феї...» та інших книжок, якими нещодавно зачитувалося багато дітей і дорослих. Це не ви. Ви не достойний бути їхнім ­автором…

— А я і не сперечаюся. То був не я — той, хто написав ті побрехеньки. То була інша людина, в іншому житті, в іншій епосі. Тоді все було іншим, не таким. Ті часи минули, тепер я вільний від усіх цих забобонів про щастя, про любов чи про якусь мету всього життя. Мені це не потрібно. Як не потрібна школярська форма чи дитячі шкарпетки. Я надто змінився, протверезів від того дурману. Колись воно мене забавляло, додавало смаку до життя. Але то було давно…

— А що ж тоді радує вас зараз? — безнадійно і мляво спитала вона.

— Зараз? Я просто живу, і все. Навіщо воно взагалі потрібно — обов’язково чомусь радіти? Радіти — значить, рано чи пізно страждати, коли ця радість раптово зникне, бо вона не може тривати вічно. А мені цього не потрібно, я своє відстраждав. І своє, і навіть чуже. Досить. Тепер я хочу лише спокою, вічного і непорушного спокою.

— Як смерть? — знову спитала вона збляклим голосом.

Він здивовано подивився на неї, ніби щойно вперше побачив, але промовчав. Вони ясно чули, як за вікном по-звірячому виє хуртовина, що несподівано налягла на місто. Там стогнало і ревло, наче сотні тисяч кровожерливих пекельних істот разом вийшли на полювання і тепер шукають заблукалих у крижаній пітьмі і міській безнадії людей, аби розірвати їх на шматки, поласувати їхнім задубілим м’ясом, висмоктати залишки життя й покинути їхні тіла у заметах, бо поспішають упіймати наступну жертву. Від цього диявольського реготу їм обом стало не по собі, і жінка підсвідомо накинула на плечі велику сіру шаль, що лежала позаду неї на підвіконні, хоча у квартирі було тепло і затишно.

— Боже, я й не помітила, що ви босий! Хіба вам не холодно? Я принесу вам зараз капці, у мене є зайві, — підхопилася вона, але він жестом зупинив її.

— Дякую за турботу, мені не холодно… Здається, ми не договорили… Можливо, ви й маєте рацію щодо мене — живу безглуздо, безпорадно. Але колись же і я мріяв! Будував плани на майбутнє, шукав нових вражень, мав власні погляди і переконання, навіть боровся. Тепер це не важливо… Я припинив існувати, мабуть. А можливо, це світ не існує для мене. Я ще не зрозумів. Але точно знаю, що я вже не такий, яким колись був, і вже ніколи не повернуся до того життя. Навіщо? Людина проживає багато періодів на своєму віку і часто вони настільки різні, наче живуть по черзі кілька абсолютно різних людей. І ті цінності, що здавалися найзаповітнішими, згодом можуть перетворитися на незначущі дрібниці. Й, навпаки, нинішні наші переконання тоді напевно здалися би безглуздим жартом. У цьому найбільша трагедія людини. Із усім іншим можна якось прожити.

— А ви не втратили колишньої здатності до глибоких роздумів, як намагаєтеся переконати мене у цьому, — жінка уважно подивилася на письменника — так, наче шукала підтвердження своїм словам.

— Не втратив… Що це за нікчемна здатність така? Яка від неї користь? Глибокі роздуми… — він передражнив її тон. — Над чим тут особливо роздумувати? Все скінчено, розтерто на порох. Та чи й було це минуле? Хтозна… Тепер ці роздуми не допоможуть, та й нічому допомагати вже. Мене, колишнього, немає, я теперішній не цікавий навіть собі, — він знову замовк і неспокійно засовався на стільці.

Хурделиця за вікном набирала сили, перетворювалася на справжнісінький сніговий ураган, який загрожував знищенням кожному, хто наважувався у цей час вийти на вулицю. У вікно кухні з непроглядної темряви розлючено билася суцільна темно-біла стіна снігу. Вони знову кілька хвилин напружено дослухалися до її потужного багатоголосого хору, що ніби пророкував кінець всьому сущому.

— Засидівся я у вас. Піду вже, мабуть, до себе. Вам пора відпочивати. А ще — ці діти… — він невпевнено, ніби очікував від неї запрошення залишитися, піднявся зі стільця і неохоче поглянув у темний коридор.

— Ви можете залишитися, якщо маєте бажання. Мені, справді, цікаво розмовляти з вами, почути ваші думки, адже ви — той самий письменник, творами якого я зачитувалася. І не лише я. Дуже дивно, що доля звела нас у цьому будинку, в цьому районі, в цьому місті. Можливо, це знак, ви так не вважаєте?

— Знак чого саме? — швидко видихнув він і шалено зрадів, що вона ще не відпускає його.

— Знак того, що ви не зробили найголовнішого у житті, що воно у вас іще попереду. І хтозна — можливо, я зможу вам допомогти у пошуках цього… — жінка з оранжевим волоссям уперше за увесь вечір поглянула на нього із тією особливою жіночою ніжністю, з якою спілкуються лише з чоловіками, які, справді, сподобалися.

Він відчув це майже фізично, бо його тілом раптово почало розливатися якесь давно забуте тепло — оте внутрішнє душевне тепло, яке розм’якшує людину, робить слабкішою, не здатною довго і заповзято будь-чому опиратися. Він знову присів на стілець, на самий його краєчок. Проте він страшенно злякався цих забутих відчуттів. Він зрозумів: якщо не піде звідси зараз, то потім не зможе цього зробити. Але й залишитися він не міг. Тому змусив себе підвестися.

— Ви говорите — не зробив найголовнішого у житті… Зробив! Колись я накоїв чимало такого, за що й досі страждаю. Щодня спокутую це. І, повірте, мені не стає легше.

— Що ж такого страшного ви накоїли?

— Я… Я зрадив найдорожчу в моєму житті людину, яка безмірно любила мене… Я проміняв її на тимчасовий успіх. У мене був вибір, і я його зробив. Тоді це здавалося справедливим, правильним, виправданим. І я не називав це зрадою. Але це була саме вона — зрада…

— Що ж, люди часто завдають