Валентин Терлецький - Кілька років зими

— О! Любов! Як же ми з вами забули про неї? Звісно, що любов! Третя, найлютіша і найхимерніша облуда. Це взагалі для людини може бути смертельною отрутою. Якщо надію можна загасити навіть одним словом, ділом, власним поступовим зачерствінням, якщо віру можна притлумити і заглушити обставинами, реальністю, то любов міцніша, стійкіша, більше в’їдається в душу. Любов — наче вапно, як хисткі піски, як неосяжна океанська глибина. Засмоктує безповоротно і згубно. От звідти вже немає вороття, на відміну від трясовини надії чи віри. Любов… Любов — це казка, а вона нині не дозволена, — він вмовк.

Жінка обережно пройшлася кухнею, якось невпевнено зітхнула.

— Небезпечно так думати, як ви. Це гріх. І надія, і віра, і любов існують, аби ми не втрачали людського обличчя, аби щомиті пам’ятали про своє призначення, аби були людьми врешті-решт!

— А яке воно — оте наше призначення? Ви знаєте його?

— Воно у кожного із нас своє. Ваше — писати книжки і дарувати людям казку. Моє — зігрівати душі тих маленьких діток, що сидять у кімнаті, допомагати слабким. У кожного воно є, своє особливе і неповторне, і навіть зараз, у ці часи темряви, кожна жива істота на землі виконує своє сокровенне призначення.

— А яке воно у тих, хто заборонив казки? Яке?!! Хотів би я подивитися в очі тим, хто безжалісно і цинічно знищив усі казки. Вони знищили надруковані, видані на різних носіях, викладені в Інтернеті, екранізовані, театралізовані, начитані, намальовані — всі казки. І навіть ті, що були закарбовані у пам’яті народній, у переказах, співанках, колискових, анекдотах, у дитячих лічилках — всі! Їх заборонено, знищено. Уже не залишилося навіть самого слова «казка». Це хіба їхнє призначення? — він теж підхопився і дивився їй просто в очі.

Жінка не відвела погляду.

— І у них воно є, — відповіла тихо і спокійно. — Напевно, воно полягає в тому, аби ми, всі інші, хто потерпає від їхніх вчинків, зрозуміли важливість казок, зрозуміли, що, насправді, є важливим у нашому житті, і чого нам не вистачає для щастя, і за що нам треба боротися. Їхня місія також дуже важлива. Вони дають нам смисл.

— І що це за смисл?

— Боротьба… Боротьба за свій світ, світло, за можливість сподіватися, вірити і любити. Боротьба… — вона відвернулася від Івана.

— Цікаво ви мислите. Я розумію, про що ви розповідаєте, бо сам колись писав про це, а, отже, вірив у всі ці дурниці. Зараз — ні, доста. Ні віри, ні надії, ні, тим паче — любові. З мене вистачить. Відлюбив і відстраждав. Тепер я вільний від усього, воно мене не обходить, не зачіпає, ні гріє, ні холодить.

— Вільний? Це ви називаєте волею? Та ви ж живете зараз, як якийсь кріт, як хробак підземний, як глуха, сліпа і німа амеба, примітивне створіння, яке лише дихає, їсть, спить, випорожнюється і колись неодмінно та непомітно помре, не полишить по собі і згадки. Перетвориться на пил, та й по всьому! — її очі зблиснули таким скаженим зеленим світлом, що він на мить навіть злякався.

— Ви… Ви не ображайте мене даремно… Ви усього не знаєте… Ви не маєте права судити… — він захлинувся словами, які намагалися продертися крізь горло, наче великі кульки, змотані з колючого дроту, але лише боляче дряпали горло.

— Вибачте, я не хотіла вас образити! — жінка злякано подивилася на колишнього письменника, із острахом і жалем спостерігала, як на його очах виступили сльози, а губи задрижали і неприємно перекривилися.

Він судомно обтер очі дірявим рукавом розкудланого светра, що визирав із благенької куртки, і несподівано схлипнув. Але змусив себе заспокоїтися. Він сів, закрив обличчя однією рукою, але не смів поглянути у бік жінки. Запала мовчанка, яку порушувало лише цокотіння настінного годинника у вигляді рожевої усміхненої котячої мордочки. Вона не знала, як їй поводитися далі, тому стояла на місці й не наважувалася навіть поворухнутися, аби якось не нашкодити цьому раптово змалілому й постарілому ­чоловікові.

Минуло кілька в’язких, наче кисіль, хвилин, поки він оговтався і підняв голову. Він намагався навіть посміхнутися, але вийшло лише криве розтягування губ. Він сам зрозумів це і одразу спохмурнів.

— Ви думаєте, що я слабкий і зламаний? Ні, ви помиляєтеся. Я просто обізнаний. Я просто знаю, що все даремно. Про яку ще боротьбу ви говорите? Навіщо? Задля якої-такої вищої мети? Що воно таке? — здавалося, що чоловік уже повністю заспокоївся, привів до ладу свої думки, але нервове посмикування кінчиків губ видавало його хвилювання.

— Боротьба — це рух, рух — це життя. Якщо вам немає заради кого або заради чого боротися, тоді у вашому існуванні немає сенсу. Я лише це і хотіла пояснити. А щодо боротьби, то в кожного цей шлях також власний. Я, наприклад, борюся за щастя, бодай маленьке, для цих дітей. Борюся з темрявою за вікном, з холодом, з голодом, з їхніми батьками, з їхніми численними бідами. Це моя особиста боротьба, мій сенс. Не важливо, хто її, врешті, виграє. Важливий сам процес, бо він надає сенсу життю. А от ви, мені здається, припинили боротьбу, — вона блискавично кинула у нього бірюзовим спалахом з-під тонких, як шнурочки, брів.

— А навіщо? Ви мене не переконали. Це лише ваша думка. А я вважаю, що в боротьбі немає жодного сенсу, бо, все одно, фінал буде один — кінець усьому. Якщо розібратися, то сенсу немає і в самому житті, але оскільки ми змушені тягнути цю лямку, то треба підкоритися і тихцем мотати свій вік. Допоки він сам не скінчиться. Або допоки самому не набридне увесь оцей глум… — останні слова він проговорив так, ніби вичавлював їх із себе.

— І це говорить такий заповзятий, блискучий, талановитий письменник, що колись запалював тисячі