Валентин Терлецький - Кілька років зими

болю тим, хто цього не заслуговує. Я, напевно, теж не виняток. Я теж робила помилки. І не думаю, що ваші помилки не можливо було б якось виправити. Просто ви ще не готові вибачити самому собі.

— Не готовий… Таке не пробачається, навіть самому собі… Я мушу йти. Даруйте, що набридав вам своїми безглуздими теревенями, мені необхідно було із кимось поговорити. Дякую, що вислухали, — він рушив до дверей.

Вона провела його і вже у дверях тихо сказала:

— Ви заходьте до мене частіше. Думаю, нам буде, про що розповісти одне одному.

Іван не обернувся й мовчки пішов сходами нагору. Він ледь стримував себе, аби не продовжувати розмови із цією жінкою далі, аби не кинутися до неї із благанням залишити його у себе — у теплі й затишку її привітної квартири, пригріти й пожаліти, як тих нещасних дітей, що сиділи колом у кімнаті…

* * *

Ранок клубочився за вікном низькими сірими хмарами, які знову віщували невпинний снігопад. Цей особливий сірий колір, до якого вже давно призвичаїлося місто, в’ївся у небо, ніби іржа, і вже не вірилося, що це похмуре небо колись виплескувало на всі боки бездонну блакить і тепло. Це було дуже давно.

Іван прокинувся тяжко і втомлено у своєму поламаному і провислому аж до підлоги старовинному панцирному ліжку та одразу згадав свою нічну пригоду зі стрункою жінкою із оранжевим волоссям. Йому навіть здалося, що він відчув приємний запах її кухні. Він згадав її очі, що зазирали в самісіньку душу, оранжеве волосся, що було схожим на сплутане проміння літнього сонця, її м’який теплий голос, що оксамитово лоскотав і зігрівав простір між ними.

Він згадав це, і йому зробилося страшно. Страшно від того, що це був не сон, не марення, не хвороблива гарячка, не алкогольне забуття. Це сталося з ним насправді! І від того, що та дивна жінка існує в реальності, що вона його сусідка, і що вони, дійсно, вчора розмовляли кілька годин про давно відкинуті й зневажені ним теми, йому зробилося ніяково до нудоти у животі. Він не мав сил встати із ліжка і розумів, що не зможе цього зробити, мабуть, протягом всього дня, бо всі бажання разом полишили його, сили зникли, голова була важкою від спогадів і дивних думок. Він знову заплющив очі й відчув, як скажено калатає його серце.

Цієї хвилини у двері гучно постукали. Дзвінок давно зламався — спочатку співав на всю квартиру гомінким солов’єм, потім помітно захрипнув, і нарешті видав передсмертний зойк і завмер назавжди. А бажання його відновити чи замінити на новий у Івана не виникало.

Іван розплющив очі. Кому це зрання припекло так непристойно рватися у його двері? Гримання не припинилося. Навпаки, той, хто зараз стояв за дверима у холоді й мороці, наполягав, аби йому відчинили. Іван відкинув ковдру з безжалісно обгризеними кимсь чи чимось краями, важко підвівся і пошкандибав до дверей. Не маючи звички перепитувати «хто там?» або дивитися у давно заліплене сірою жуйкою «óчко», Іван клацнув замком і прочинив двері. В обличчя дмухнув жорсткий вітер, від якого душа миттєво зіщулилася. На порозі стояв сусід зверху — товстий і вайлуватий Григір Заливаха, робітник-невдаха, котрий за життя спробував себе у всіх можливих професіях, але в жодній із них не затримувався більше кількох місяців, бо «не встигав», як він сам про те розповідав. Останнім часом Григір був «ніким» — одного прекрасного ранку він зрозумів, що жодна професія ніколи не підкориться йому, тому «образився на усі» і вирішив більше нічим себе не діймати, а просто жити — «як доля підкаже». Був він огрядним, навіть велетенським, але якимсь сумно-кумедним, жалісно-збайдужілим, безпорадно-простим. Такий собі чоловік пізнього середнього віку, без особливих примх і уподобань, без надзвичайних вимог і бажань. І надмірна вага лише поглиблювала загальний невтішний óбраз. Він був закутаний у якесь почорніле дрантя, віддалено схоже на індіанське пончо, узутий у допотопні валянки, та в підозріло розлогому, виразно не зимовому капелюсі, що спадав своїми «крилами» майже на його плечі, як на картинках про давніх бурлаків чи рибалок. У руках він тримав дві облізлі й побиті лопати із саморобними сукуватими держаками. Григір на одному диханні випалив:

— Іване, слухай, а чи не допоможеш мені розчистити замети біля підвалу? Розумієш, там у мене велосипед закритий, ти ж знаєш, що мене змусили віднести його до підвалу, бо він, бачте, їм заважав, а тепер ось доводиться його відкопувати з-під снігу, бо вчора був страшний снігопад — все замело так, наче в якийсь льодовиковий період…

— Постривай, постривай! — роздратовано вимовив Іван, — Що тобі треба — кажи повільно?

— Та я ж і кажу, що вони, поганці, змусили мене його знести до підвалу, і ось маєш — випало стільки снігу, що і машини не проїдуть… — знову кулеметною чергою затараторив Григір.

— Стривай! Ти можеш по-людськи пояснити, чому ти приперся до мене в таку рань? — не витримав Іван і підвищив голос.

— У мене там під снігом заритий велосипед — у підвалі, бо вдома я його тримати не можу. Він, насправді, там нікому не заважав, бо стояв у ванній, але вони ж хитрі, і змусили мене…

— То ти хочеш, аби я тобі зараз допоміг розкидати сніг навколо підвалу? А якого біса тобі закортіло виймати свій велосипед? Ти кудись зібрався їхати на ньому? — Іван не приховував свого роздратування.

— Розумієш, у чому справа, до мене вчора заходив старий Папаха, якраз перед заметіллю, і пожалівся, що хотів улітку поїхати до свого села — порибалити. А його древній ровер з’їли миші. І мені спало на думку продати йому свій велосипед за якусь символічну ціну. Мені — ти знаєш — гроші все одно не потрібні, а людині приємне зроблю — новий велосипед, хоча