Ольга Купріян - Щоденник Лоли

Ненавиджу середину місяця. Гр-р-р-р. Стаю схожа на бабусь, які бідкаються на ціни й комуналку. Але вони РЕАЛЬНО виросли! Не знаю, як мама раніше з усім справлялася. Її зарплата була значно менша, ніж ті гроші, які мені приносить блог. Звісно, тоді був ще дядя Вітя, але він усе одно тільки виносив гроші. Так принаймні казала бабуся.

Думаю, може, це я неправильно роблю, що збираю всі рахунки разом і плачу потім за один раз? Воно наче економить час, але така кругленька сума назбирується, що я досі не можу в неї повірити. Здається, десь така ж у бабусі пенсія. Це якщо не враховувати всі ці нарахування з опіки над неповнолітніми, які ми оформили, коли мама… коли мами не стало.

Може, платити кожен рахунок окремо й тоді здаватиметься, що йде менше грошей? Треба про це подумати.

Взагалі ці рахунки мене вже конкретно задовбали. Їх наскладалося за два роки вже на цілу папку, і це, бляха, вища математика. А Дарина ще каже, що я не роблю домашку. Та в мене щомісяця домашка з множення, ділення, додавання й віднімання чотиризначних чисел. Я в цьому досягла вищого левела взагалі-то. Та я МАЙСТРИНЯ в математиці, бляха!

Але хай би воно все пішло в дупу. Колись я перестану це робити й ніколи в житті більше не додаватиму ні у стовпчик, ні на калькуляторі. За мене це робитиме спеціально навчена людина. Або ще краще — робот! Чи програма на смартфоні. І дані в неї записуватиме хтось інший, бо мене вже НУДИТЬ від цифр.

Колись… усе буде не так. Я вийду заміж за багатого й ні про що більше не турбуватимуся.

Або... повернеться тато. Мені подобається вигадувати істо­рію про його повернення. Що більше я її обдумую, то легше потім брехати дівчатам. Здається, наче я вже не вигадую. Що все це правда.

Тому я запишу цю історію тут, бо Ростиславівна ж казала писати про все, що мене хвилює.

Мій батько — мільйонер. Або мільярдер. Коротше, він успішний бізнесмен і має купу грошей. Але він про мене не знав увесь цей час. Мама йому не сказала, бо була надто горда й вирішила, що виростить мене сама. Вона хотіла помститися батькові, і це було некрасиво з її боку, але він трошки заслужив. Хоч якби він знав, що є я, то зразу повернувся би до мами й ніколи б не пішов. Забрав би нас у свою велику світлу квартиру з білими стінами (у ній гарно виходили б фотки для інстаграму) і носив би по черзі то маму, то мене на руках. Мама б нікуди не поїхала і була б із нами. Ми б забрали до себе бабусю і малих. І мій тато їх би теж виховував, як своїх. Бо він би знову дуже любив маму. А коли любиш чиюсь маму, то любиш усе, що вона любить. І тих, кого вона любить.

Пізніше.

Завжди, коли я мрію про тата, приходить Вадик і просить почитати йому книжечку. Хоч він уже й сам уміє! Так складно знайти казку, де ні в кого не вмирає мама. Сьогодні читали про Котигорошка. Вадик спитав, чи дзвонив його тато. Я збрехала, що дзвонив, коли Вадик був у садочку, і передавав привіт.

Їхній тато, дядь Вітя, ніколи не повернеться. Я б дуже хотіла, щоб вони могли мріяти про мого тата. Але в них є свій. І він рідкісний мудак. Якби він не пішов тоді від мами, мама б могла залишитися з нами. Ніколи йому цього не пробачу. І навіть якби він із якогось дива подзвонив, я б нізащо не відповіла.

Зранку.

Почуваюся препаскудно. Вигнала щойно Христю й Оксану з туалету, бо мені треба було трошки поплакати. Зачинилася зсередини, Наті й Асі сказала, що все ок, хоч нічого не ок.

Зранку посварилася з бабусею. Це ми вперше так із нею після маминої… після того, ну, після того, як отримали звістку про маму.

Усе сталося страшенно тупо. Я зібрала в садок Вадика й Ілюху, а Єва знову захворіла. Я сказала, що немає сенсу йти до лікарки, бо вона вічно приписує один і той самий список препаратів.

Уже треба було вибігати, аж тут бабуся побачила — мої — нові — туфлі. Ті, що для блогу. І почала кричати, щоб я — не — сміла в такому ходити. Що я ще мала і що люди подумають. Що по мамі ще й рік не пройшов, а я поводжуся, як…

Упс, дзвінок, допишу пізніше.

Пізніше.

Не можу дочекатися перерви, бо мене розриває на тисячі маленьких клаптиків. Спершу я була дуже засмучена, а тепер дуже зла на бабусю.

Як вона могла ТАК про мене сказати?! Навіть не хочу тут писати, бо це жахливо, жахливо, ЖАХЛИВО!!! Бабуся сказала, що в таких коротких спідницях і в таких туфлях ходять лише проститутки. Та в нас у школі всі так ходять! Але ж хіба бабусі щось доведеш? Хіба ж вона чує?

Потім бабуся сказала, щоб я НЕГАЙНО (ненавиджу це слово, ненавиджу!) перевзулася в менш бридке взуття, щоб їй не було за мене соромно.

Я сказала, що цього не буде.

— Зараз же! — прошипіла бабуся (ніколи не чула від неї такого тону!).

— Ні, — сказала я.

Ми стояли й дивилися одна на одну.

І тут зайшов Ілюха. Він не встиг умитися після сніданку.

І сталося щось жахливе. Жахливіше, ніж усе, що відбулося доти.

Я накричала на нього:

— НЕГАЙНО. ІДИ. ВМИЙСЯ. КОМУ. КАЖУ.

Я не хотіла кричати, але бабуся накричала на мене. А я не могла кричати на бабусю. Бо це… бабуся. Бо ніхто ніколи не сміє кричати на бабусю.

Ілля, мій маленький братик, розплакався й утік на вулицю.

Я побігла за ним. Мені було так соромно. Подумки я вже тисячі разів перепросила за те, що накричала. Я хотіла чимшвидше його обійняти й сказати, що дуже його люблю і що мені дуже прикро. Так зав­жди робила мама після наших сварок. І я тоді ховала обличчя в маминому волоссі й плакала. Там було найбезпечніше місце для того, щоб плакати, бо ніхто ніколи не дізнавався, що робилося в маминому волоссі.

Я схопила торбу й хотіла вибігти за Ілюхою. Але бабуся перепинила мені дорогу:

— Зніми. Це. Бридке. Взуття. Я. Сказала.