Ольга Купріян - Щоденник Лоли

Оля виписала направлення до терапевта вже на цю середу. Але сказала, що треба буде ще сходити до психа — ну, до психолога. Якщо хтось побачить, це буде капець. Тому краще піти з уроку Дарини: більше ніхто не наважиться прогуляти. Краще вже розібратися з Дариною, ніж пояснювати всім, чого мене занесло до шкільного психа.

Погуглила, яка різниця між психіатром, психологом і психотерапевтом. Добре, що Оля направила мене всього лише до психолога. Він не повинен лізти в душу й ставити всі ті незручні питання, від яких люди в кіно заливаються сльозами на кушетках.

Зранку.

Хто всі ці люди в поліклініці? Їм немає чого робити? Окей, пенсіонери. Але ж тут купа людей, які би мали бути на роботах. Здуріти можна. Добре, що взяла з собою щоденник, хоч можу сюди написати, бо телефон уже набрид. Навіть інста дратує, бо все те саме і ніхто нічого нового за дві години не написав і не прокоментив. Усі на уроках, нудьга.

Пізніше.

Дарма просиділа стільки в черзі. Лікар сказав, що ніяких «колес» (це в них такий універсальний лікарський гумор чи що? Їх такому в універах учать? Страх як оригінально!) мені не випише. Що я ще мала, щоб погано спати. І щоб менше сиділа в інтернеті, інстаграмі та фейсбуці. Дивно, що він не сказав менше сидіти в ютубі, козел. Не сидіти перед сном перед екраном, більше гуляти на свіжому повітрі, не пити на вечір кави. Дякую, кеп!

Звісно, в усьому винні кава й комп'ютер з інтернетом, а не моє грьобане життя. Звісно, він же не спитав, чи в мене РАПТОМ не вмирала півроку тому мама. І чи не мушу я вечорами після уроків монтувати відоси й вигадувати нові теми, щоб підтримувати блог і щоб подобалося рекламодавцям. Щоб було що жерти з понеділка по п'ятницю і на морозиво у вихідні лишалося. Звісно, звідки ж йому знати, що я не просто туплю ночами в екран, а ПРАЦЮЮ?! Ідіот, а не лікар. Правду казала бабуся: до них тільки вмирати.

Ще сказав, що не випише навіть заспокійливого. Що «в моєму віці» треба хвилюватися. Цікаво, що він мав на увазі? «Ромашку заварюйте собі, якщо хочете» — угу, в пакетиках.

Ще пізніше.

Купила в аптеці ромашки в пакетиках. Снодійного не продали.

Ввечері.

Думала вже не ходити в школу, так мене вибісив візит у поліклініку. Але подзвонила Оля й у кращих традиціях Олі нагадала, що мене чекає шкільний психолог. Сподіваюся, в неї сьогодні теж важкий день і хоча б на кількох учнів напала ригачка. Це принаймні було б справедливо, бо Оля мені добряче спаскудила день.

Психолог — це вона. Ростислава Бухтиславівна. Насправді я недочула, як її звати, а бейджика не було. Вона новенька. У нас шкільні психологи надовго не затримуються. Саме тому їх так легко обкручувати навколо пальця. Я весь час думала, як так говорити, щоб не звертатися до неї по імені. Виявилося, що легко. Просто треба кивати й погоджуватися.

Ростислава Бухтиславівна ні про що не розпитувала. Вона й без мене чудово знає, в чому корінь моїх проблем. Думаєш, інтернет? Ні-і-і-і! Підлітковий вік! Ну звісно, це ж усе пояснює. Як я сама не здогадалася?

Ростиславівна прописала — вгадай, що? — щоденникотерапію! Порадила все, що зі мною відбувається, записувати в щоденник. Усі думки, емоції, що мене хвилює. Так що тепер буду писати регулярніше — може, це мене вилікує від «підліткового віку»? Жартую. Не знаю, що в головах у шкільних психологів.

До речі, ось неповний список того, що мене хвилює:

· Як зробити так, щоб влог приносив більше грошей?

· Як не вчити уроки й мати хоча б сімки.

· Як зробити так, щоб Єва не плакала ночами.

· Як не вмирати щоразу, коли дзвонить будильник.

· Як користуватися тампонами?

· Як змусити себе чистити зуби щоразу після їжі?

· Як зробити так, щоб малі й бабуся не хворіли?

· Як їздять на сігвеї?

· Як знайти гроші на ремонт у кімнаті?

· Як знайти батька?

· Як дати хлопцеві зрозуміти, що він мені подобається, але не казати про це?

(Список буде доповнюватися, мені сподобалося про це писати.)

Перед сном.

...Пашу сьогодні не бачила. Виглядала його скрізь. Навіть у спортзал зазирала — не було. Вирішила не дзвонити. Він же не дзвонив і не питав, чого мене сьогодні не було.

Не можу заснути.

Залізла на сторінку Паші. Ніяких фоток, записів, чекінів — нічого неясно, де він сьогодні був і що робив. Міг би й сказати. Я б точно сказала. Все ж таки дружимо з шостого класу. А ще в коханні зізнавався! Лайкнула його аватарку, оту, з тренування. Який він симпатичний! Блін, забрала лайк. Ще подумає, що я ходжу по його сторінці ночами. Пізно як, а завт­ра в школу.

Зранку.

Сьогодні вперше взяла з собою до школи щоденник. Хай тільки якесь мудило спробує взяти його без дозволу — я його по стінці розмажу.

Дарина сьогодні в ударі. Поставила мені шістку за домашку. Звісно, бо я не встигла списати в Паші.

Ася знову бідкалася, що мама її пресує дієтами. Це капець якийсь! Але Ася реально трошки… в тілі. Не товста, але й не така худа, як ми з Натою. Таких не беруть у моделі. Ната каже, що Ася насправді не товста, просто в неї «широкі кістки». Просто Ната дуже добра людина. А як на мене, Ася може скинути кілограмів п'ять.

Поміряли на перерві «кістки» на зап’ясті: якщо можна обхопити двома пальцями, то кістки «тонкі», а якщо пальці не сходяться, то «грубі». І нічого з тим не зробиш, ніколи не будеш худою. У нас із Натою, як і передбачалося, пальці легко сходяться, а в Асі ледь-ледь. Не розумію, чого Ася так засмутилася. Не всім же йти в моделі! Навіть Ната не хоче, хоча її татусь зі своїми зв'язками міг би запросто влаштувати Нату в будь-яку модельну школу.

Після уроків.