Світлана Дремлюк - На кленовім мості

В дорозі
Щоразу енергетика столітніх сосон Мене рятує від безсилля і тривоги. І хоч снує октави сива осінь, Ще струменить бадьорістю моя дорога, А серце ще відгукується щемом І на красу, і на буденність, Людські тривоги й щиру доброту. Даровано мені дорогу непросту. Її торую мовчки, пружним кроком: Не спотикнутись би, не впасти ненароком!

Травень 2003

З давнього
Недодружила й недолюбила... У спогадах гірких розворушила, Розвішала на сонечку сушити Колись сльозами все те перемите... А потім — склала в схови цементові, Щоб і не згадувать ніде й ніколи, І лати ковані тоді ж наділа, Забралом очі і лице закрила, Все заховала, з думки віддалила... І треба ж — знов розворушила!

Червень 2003

Лесі
Мережане вікно У світ, у ніч, У спогади, у вічність, І рама темна, Неначе сум душі... І музика дерев, І сльози вкрадені У тиші, Що так застигла, Неначе сум душі. Опало листя, Заміліла річка, Неспокій болем Тисне на виски, Неначе сум душі. Калини кетяг До руки торкнувся, Сльоза упала, Чиста і пекуча, — Утаємничена, Неначе сум душі...

Осінь 2003

Осінній триптих
І Золотоосінь налетіла — Щедрозлотом все укрила, Щедро, щедро, срібнокрила... Тихо сум стікає сивий, Зажурилось небо синє. У душі —мінор осінній: Плаче, плаче морок сірий. Осінь все чогось чекала: Щедро злото дарувала, Мене кликала — шукала... Злото інеєм укрилось, У світанках затаїлось, А в душі звучить піано: — Рано тобі, зимо, рано... II Листопадовий сум, Листопадовий плач,  Листопадове небо осіннє... Я тебе не знайду, Не знайду, не побачу, — Не зустріну тебе, не зустріну... Чи ти мене знайшов, Чи я тебе зустріла? Спасибі за любов, За вічне розуміння... Вклонився і пішов, І зник у сивій млі, Ні слова ти мені, Ні слова не промовив... В листопадовий час Забрідає життя, І зринає то згадка, то слово. Листопадовий сум, Листопадовий вальс, Листопадова даль непрозора... III Чорніє дерево у чистоті осінній. Багряний обрій — тягне на мороз. Як вкрадливо підходять зими! І у житті, і у природі...

Осінь 2003 р.

Провесінь
Позичив березень у лютого кожуха, Вдягає на ніч, снігом трусить, А вдень — то плаче, то радіє: Полоще сорочки і руки гріє. На санях зранку їде, Вечором — не віз сідає. «Весною пахне», — кажуть люди, А березень кожуха одягає... Ще провесінь, та буде і весна. Весною пахне. Я це відчуваю.

2005 рік.

Ін’єктиви

*** В мені живуть різні жалі — за часом, за людьми, що вже не вернуться, за тим, що майже не спроможна зарадити чужим і своїм болям. А ще, як не дивно, — жаль і співчуття