Ксенія Пєтухова - Легенда золотої кицьки

очікуванні. Наче от-от я мусив зняти з його вузеньких кволих плечей жахливий тягар і понести його на власних.

— Це жарт? — перепитав я саркастично.

— Ти мусиш вбити Маріка. Ти бачив його колись у мене на квартирі. Ми висіли тоді з дівками. Ти прийшов уперше. Марік рудий, з рудими вусами і круглим пузом, наче у шльондри-нігерки.

— Ти жартуєш? — вже трохи боязко перепитав я, розуміючи, що мій голос почав мене підводити. У компанії жалюгідних потвор на кшталт Ігоря категорично заборонено видавати власні слабкості. Категорично! Але було вже пізно. Я забув про це, і Ігор відчув мій страх, наче дика тварина, що відчуває запах потовиділень наляканих людей.

— Ти його вб’єш, інакше я не продам тобі більше жодних ліків! — загрозливо звузив очі Ігор. — Череп, поговори з ним!

Я не встиг вискочити з квартири. Череп схопився з дивану і згріб мене за комір куртки. Тепер я тільки-но зрозумів, навіщо Ігор запросив його до себе.

Удар кремезної п’ятірні, згорнутої у кулак, наче камінь, прийшовся мені прямісінько у вилицю. Я зціпив зуби, аби не зойкнути.

— Ти чув, що сказав Ігор? — Череп гаркнув мені в обличчя перегаром. — Або вчиниш, як він звелів, або я з тебе все лайно виб’ю.

Я схопився руками за могутнє зап’ястя Черепа. Та сили були нерівні — Ігор знав, кого покликати собі на допомогу.

До останньої секунди мені було страшно. Так страшно, наче от-от може обірватися моє життя. Я завмер і не дихав. Та Череп лише струснув мене сильніше і повторив:

— Лайно виб’ю, чуєш?!

Я чув… І серце билося все сильніше.

— Слухай сюди! — перед самими очима з’явився Ігор. Його маленький рот, схожий на курячий зад, почав рухатись. — Марік живе сам, тож ніхто тобі не завадить. Прийдеш до нього і скажеш, що з ширкою від Ігоря. Коли впустить — роби що хочеш, аби лише він здох!

Череп знову вдарив мене. На цей раз ледь не вибивши щелепу.

Я відчував його огидне дихання в себе на обличчі. Велетенські лапи тримали комір куртки, і я відчував власну безпорадність… В серці потроху з’являлася злість…

— Лайно повибиваю! — вкотре повторив Череп і стукнув відкритою долонею мене по лобі, наче малу дитину.

А далі я сам здивувався власній сміливості:

— Якщо в тебе лайно в голові, це не значить, що треба бити й мене туди, — із ненавистю, що підійшла під саме серце, мовив я.

— Ах ти ж ушльопок!

Череп знову відірвав від мого коміра одну зі своїх ручищ, аби вдарити ще раз, та я лише цього й чекав. Вивернувшись, наче змія, я різко перегнувся і потяг руку ворога донизу. Череп перелетів через мою спину і гахнувся на підлогу.

Ігор боязко скрикнув і відскочив подалі.

Я й сам був наляканий не менше за нього.

Та чекати, доки здоровань підведеться, сенсу не було — то ж я вломився у двері, і ноги понесли мене подалі від цього жахливого проклятого місця…

Що ж, доки я нікого не вбив, я нікому нічого не винен. І мені теж.

Невже цей придурок Ігор вважає, що я погоджуся на вбивство заради якихось ліків? Так, їх не дістати в аптеці, але щось придумати можна. Я впевнений, мені в голову обов’язково от-от прийде чергова геніальна ідея. Треба просто почекати. А Ігор з його загрозливим приятелем Черепом — просто два ідіоти, якщо вони думають, ніби я здатний на вбивство, тим паче заради якихось тупих наркотиків. Авжеж, Ігор міг уявити собі, що я наркоман, який гарно приховує свій злиденний стан. А отже, як і будь-якого наркомана, мене має бути легко змусити робити жахливі речі заради чергової дози ширки. Проте цей недомірок прорахувався.

Тепер треба шукати інші шляхи придбання ліків.

Я йшов вулицею і дивився на сяючі вітрини магазинів. Центр міста завжди приваблював мене.

Мабуть, як метелика, що летить до яскравого сонця-лампи і помирає десь на білому пластику звичайного плафона.

Навіть не знаю, чому в моїй голові зародилось це порівняння. Чому я відчув себе немічною комашкою в порівнянні з величчю старовинних будівль, вкритих шаром пилу, нанесеним з дороги, що жила своїм активним життям і пропускала по своїй величезній артерії щоденний потік машин. Мабуть, я відчув себе таким безпомічним через те, що заздалегідь знав про свою поразку…

Ноги самі завели мене в аптеку.

Дівчина у віконечку продавця подивилася на мене втомлено, проте привітно.

— Доброго ранку, у вас є щось від болю? — запитав я.

— Анальгін, Новольгін, Кетанов…

— Ні, я маю на увазі щось сильніше… Щось проти дуже сильного болю.

— Вибачте, але який характер болю? Можливо, вам потрібне спазмолітичне?

Безперечно, дівчина знала свою роботу досить добре. Можливо, вона могла б допомогти, якби дійсно мала потрібні ліки. Та на жаль, я був впевнений: того, що мені потрібно, в цій аптеці не знайти…

— Вибачте… Мабуть, я забув назву препарату… Краще повернусь за рецептом, — якось невпевнено і розгублено повідомив я і вийшов геть.

Дівчина виразно похитала головою і знизала плечима.

У вухах грала музика «Електричного чаклуна». Вона була важка й густа, вона наче всотувала в себе реальність. Я сподівався потонути в ній, наче в болоті, аби лише бути не тут і не зараз, а десь далеко, десь глибоко. Десь там, де є лише звучання електрогітар та втомленого голосу, лише порожнеча, наповнена звуком.

Я не міг заснути. Раптом голосно скрикнула мати. Вона теж не могла заснути. Її стогони доносилися з іншої кімнати, до якої я вже не міг заходити через суцільну втому. До того ж мої візити лише погіршували ситуацію — вона бачила мої червоні невиспані очі і через це відчувала себе винною у всіх бідах, що коли-небудь ставалися зі мною.