Ксенія Пєтухова - Легенда золотої кицьки

з місця і підскочив до неї. Взявши матір на руки, наче невагому ляльку, я відніс її на ліжко.

— Та годі тобі, сину. Ну просто десь вкололо, а ти вже зі мною, як із немічною! — спробувала вона сперечатися, та вже було пізно: я вклав її на подушки і пішов на кухню за пігулками.

Перша шафа була заставлена митим лискучим посудом — знов мама не послухала мене і поралася по господарству, — а от у другій я нарешті знайшов кілька банок з білими ґудзиками таблеток.

Я легенько труснув баночку. З широкого пластикового горнятка випало дві пігулки. Я труснув ще — нічого.

— Мамо, я ж нещодавно приносив ліки. Ви що, все витратили? — голосно спитав я, не відходячи від шафи.

— Синочку, так погано було цими днями. Боліло мені, так боліло. Аж пекло.

— Але ж це небезпечно! — я був майже обурений. — Як так можна нехтувати власним здоров’ям?!

— Ну яке ж тут здоров’я, сину… — з якимось непевним осудом зітхнула мати. І я зрозумів, що, в принципі, вона має рацію. Тут мова вже йшла не про збереження здоров’я, а про м’який, якомога безболісніший фінал…

Так, тут нема чого хитрити, нема чого приховувати. Треба бачити реальність без прикрас у всій її огидній і болісній потворності. Треба було змиритися з невідворотним — і я змирився.

Принісши матері таблетку і склянку з водою, я надибав під ліжком свій старенький рюкзак. Мати ковтнула ліки і знову поклала голову на подушку — спочивати.

Мені треба було йти.

— Сину, ти куди? — спитала мати, коли я накинув на плечі легку джинсову курточку.

— Дрібниці, владнаю дещо.

Я вирушав у справах. І краще матері не знати, куди саме…

— О, які люди! Яночку, прийшов-таки. Що ж так скоро, любий мій? — голос Ігоря лунав напрочуд гидотно ще в телефонній трубці, коли я домовлявся про зустріч. Не те, щоб колись його голос мені подобався, та зараз цей скрегіт був аж занадто жалюгідний. Проте, за цією ницістю ховалось величезне невдоволене его, що врешті-решт змусило це слиняве косооке страхіття на ім'я Ігор почати свою незаконну діяльність, через яку він зміг отримати хоч і непевну та все ж владу над людьми. Принаймні над деякими з них.

— Мені потрібна пачка таблеток, — повідомив я, заходячи до його невеликої брудної конури.

Тут було дуже темно. На старезному обідраному лінолеумі лишилися сліди десятків ніг, штукатурка облупилася зі стелі, а на стінах процвітав чорний, як сама душа хазяїна-торгаша, грибок. Взагалі, я не був певний у тому, що бути в цій квартирі без спеціальних захисних респіраторів і непроникного костюма цілком безпечно.

Втім, я вже зайшов і тепер стояв посеред кімнати, а отже — вагатися було пізно.

Мої очі здивовано помітили на дивані досить-таки великого перекачаного бороданя. Його бліда шкіра якось інфернально контрастувала з чорними нечесаними патлами і таким же чорним шкіряним жилетом.

Ігор заскочив у вітальню і шанобливо промовив:

— Пан Череп прийшов за дозою, Яне. Лише ти сюди приходиш «за ліками».

Після цих слів бородань на дивані зареготав, зрозумівши, що боятися гостя немає сенсу. Він закинув лікті на спинку дивана і розлігся так, наче готувався до кінопоказу, що мусили розгорнути перед ним ми з Ігорем.

— Мені потрібна пачка Дургаджезіка, — твердо промовив я до крихітного, порівняно з бороданем Черепом, господаря квартири.

Мені дуже не подобався факт мого знайомства з Ігорем. Колись він продавав звичайну коноплю моїм друзям з інституту, а тепер був єдиною людиною у районі, яка мала доступ до препарату, що міг полегшити біль моєї матері. Ігор викликав у мене відразу, але користь від нього перевищувала мої власні вподобання. Запобігти материним стражданням — це головне. Та мене зовсім не тішила перспектива познайомитися ще й з якимось наркоманом Черепом, хто б він, в біса, не був.

— Дургаджезік, кажеш? — розплився в посмішці Ігор. — Ти з дуба впав, чи що? Ну нащо тобі ця гидотина? Я тобі можу запропонувати дещо набагато краще!

Ці розмови про всі принади морфію, креку, коксу, фену та інших препаратів Ігор починав щоразу, варто було лише мені твердо і впевнено назвати те, чого я потребую. Проте цього разу голос Ігоря здався мені дивним. Наче він сам був не впевнений у тому, що каже.

— Гідро — нова цяцька. Не хочеш спробувати, га, Яне?

Я похитав головою і подивився Ігорю в очі. Він швидко, навіть трохи налякано відвів погляд:

— Ну, як не хочеш, то мені шкода. Але Дургаджезіку більше нема.

— Як нема? У тебе було ще дві пачки. Його ніхто, крім мене, не бере!

Зрозуміти, чого хотів Ігор, було неважко. Я дістав гаманець з кишені, відкрив його і, демонструючи вміст, повний зеленкуватих банкнот, запитав:

— Скільки?

— Ніскільки, — знизав плечима Ігор.

Я сховав гаманець. Намагаючись не виказати свого здивування, я запитав:

— Коли тобі привезуть товар?

— Ніколи.

Довелося мовчки постояти десь із хвилину. Ігор схвильовано тер долоні і переводив погляд з мене на Черепа й назад.

— Що ж… — із удаваним спокоєм я знизав плечима і розвернувся на каблуках, аби покинути оселю співрозмовника.

Проте Ігор зупинив мене окриком:

— Чекай, Яне. Чекай!

Я зупинився, сподіваючись, що скоро ця вистава закінчиться і я куплю багато ліків, аби ніколи сюди більше не повернутися. Проте Ігор розбив мої надії вщент.

— Якщо ти хочеш, аби я продав тобі Дургаджезік, мені потрібно, щоб ти зробив мені одну послугу.

Я знову повернувся на середину кімнати і тихо перепитав:

— Яку послугу?

— Вбив людину.

Я посміхнувся у відповідь на це і вирішив, що Ігор жартує.

Проте прищаве обличчя дивилося на мене у якомусь звірячому жадібному