Ніка Нікалео - Любові полум’я

«Важкі комбіновані травми. Травма хребта, а саме Th-7 і Th-8 сегменти. Двосторонній пневматорекс. Тупий забій грудної клітки…. Великий синець на рівні грудних сегментів Франкель А. Посттравматичний шок, III ступінь складності. Серцева і легенева недостатність…»

Її заціпить. Світ здригнеться і перетвориться на сингулярність.

— Скажіть мені, пані Тетяно, ваш чоловік часто потрапляв у критичні ситуації? — вправно висмикне її із позачасся лікар.

— Не розумію вас? — пошепки, ковтаючи сльози, перепитає вона.

— Він — щасливчик. Звичайні люди не виживають у таких аваріях. Пан Віктор має… могутнього ангела-хоронителя, як кажуть віруючі люди. Та коли-небудь і таке закінчується…

— Так, він дуже везуча людина. Точніше був… до цього випадку, — говорить, наче з потойбіччя. Обхоплює долонями голову і, закривши очі, запитує: — Скажіть прошу вас, він буде жити? Ми не пошкодуємо жодних грошей. Жодних… Повірте, ані копійки!

Кілька митей тиші здаватимуться годинами. Лікар зосередиться, банально складе на столі руки в замок, закладе ногу на ногу, зупинить свій погляд у дальньому кутку свого кабінету…

— Якби він був при пам’яті, я ще щось міг би вдіяти. А зараз його життя в руках Всевишнього…

— Чому ви не провели операцію одразу, коли він поступив? — прошипіла Тетяна.

— Він помер би вже там, на операційному столі.

Сини по обидва боки, підтримають її, щоб вона не втратила свідомість. Старший почервоніє, випустивши скупу чоловічу сльозу. Молодший просто заплаче.

Тваринний жах перед невідворотним сковує тіло і дух, ніби справжні залізні кайдани. Морозний подих смерті фізично відчутно дихає в обличчя і пропікає наскрізь її непевну душу. Світ розколюється навпіл і випльовує киплячу лаву, спопеляючи дочиста її єство. Хіба ж вона могла знати? Хіба могла уявити, що все от так обернеться?!

І, напевно, вперше, відколи себе пам’ятає, у неї почнеться істерика. Вона заридає з надривом, почне кусати до крові свої зібгані в кулаки руки, з яких засочиться кров. Вона видиратиме пасмами своє волосся… Подумки проклинаючи усе і всіх, а найбільше себе. Це безглузде життя з його нікчемними пристрастями і єдиним важливим мірилом усього — смертю. Вона благатиме Господа забрати її, прокляту… На крики прибіжить молоденька сестричка і одразу ж зробить ін’єкцію заспокійливого.

Ніхто не владний над чужою долею, ніхто не наважиться втрутитися. Не посміє стати на шляху Господа.

— О, Боже! — прошепоче Тетяна кволо. — Що робити?! Я не зможу жити далі? Горе… страшна біда…

— Хлопці, зачекайте хвильку, будь-ласка, під кабінетом. — Він звернеться до їхніх синів. Ті із розумінням вийдуть. — Це ще не біда… — тарабанячи пальцями по своєму столі, несподівано повідомить їй нейрохірург, коли на неї остаточно подіють ліки. — Це буде найкращий вихід для нього у цій ситуації.

— Що? Ви чуєте, що ви говорите? Як ви смієте таке мені, його дружині? — вбивчим поглядом подивиться на зухвалого нейрохірурга. — Що це означає, що за брутальні маніпуляції?

— Смію. Я знаю про що говорю, — суворо відкаже лікар. — Завжди існує шанс. У даному випадку він ницо малий, просто нікчемний. Зі статистки, виживають відсотків п’ять-сім, не більше. У вашого чоловіка він один із ста, і той не з найліпшим прогнозом.

— Якщо є хоч цей єдиний, ви змушені… Ні, я заклинаю вас, будь-що не дати померти Вікторові, — в її душі зажевріла слабка примарна надія. — Що треба?!

— Я ще не закінчив. Послухайте мене уважно. Зробіть над собою зусилля і постарайтеся зрозуміти те, що я вам зараз скажу.

Вона принишкла. Ці його слова, були зараз усім, що могло тільки мати важливість.

— Я знаю, що ви кинетеся по дорогі медикаменти, що звичайно існують і додають певності. Але… у нього надзвичайно важка травма хребта. Простою мовою — перелом в ділянці сьомого і восьмого хребців… Ймовірно розрив спинного мозку. Ви розумієте, що це означає?!

— Так, трохи. Спинний мозок — драглиста речовина, клітини… якої швидко відмирають, — прошепоче Тетяна благально і раптом стрепенеться від фатального здогаду. — Він ніколи не зможе ходити?!

— Не зможе ніколи, — як вирок.

Вона мовчки втупилася в вічі цього старого, мудрого чоловіка. Помітивши її ступор, він все ж продовжив:

— Я не впевнений, що він хотів би жити, якби знав, що за життя його чекає. Титан у спині, інвалідний візок, сечовідвідний катетер… І що за життя чекає вас? Ви станете його прислугою, нянькою… А ви ще молода жінка. Послухайте мене…

— Скажіть скільки треба грошей. Ми не пошкодуємо ані копійки. Скільки, пане доктор, кажіть, що треба робити зараз. Потім я повезу його у найкращі клініки світу і поставлю на ноги, чого б це мені не коштувало.

— Він не стане на ноги ніколи. А якщо видряпається, то це вже буде зовсім не той чоловік, якого ви знали… — спробував переконати нейрохірург.

— Що для цього потрібно?! — Тетяна відкарбує кожне слово.

— Я все зрозумів, — зітхне лікар.

Найкращий з нейрохірургів регіону візьме ручку і рецептурні листочки… Він теж із щасливчиків — за його довгу практику у нього ще ніхто не помирав.

Віола

Віола дивилася крізь зимове мереживо на вікні. Цей малюнок був знайомим і новим, і холодним водночас. В його обрисах вона бачила карпатські звивисті ріки і засніжені ялини та сосни.

Її серце стискалося і гупало, наче йому було мало місця у грудях. Там щось рвалося і клектало, билося і розривалося від нестерпного всеохоплюючого болю.

Це був розпач людини, яка нічого не могла змінити. Біль людини, яка боролася зі своїм внутрішнім демоном. І від того робилося ще гірше, бо ридала сама душа.

А як весело і безтурботно усе починалося… Вони навипередки спускалися з Буковелю. «Хто останній, той ввечері дає концерт перед каміном!». Віола сміялася від радості і веселощів. Навіть, якщо вона і прийде останньою, бо ж їхала поруч зі старими гірськолижними вовками, то заспівати одну-другу пісню буде їй лише у задоволення. Бо спів — це її стихія, це — її життя, бо Віола — оперна діва…

Мороз майже одразу проліз крізь її тоненьку атласну піжаму. Але скуйовджені думки заплутали те відчуття у суперечностях: чи то її просто лихоманило від спогадів, чи то вона справді змерзла. Віола стрепенулася, коли торкнулася свого холодного, роз’юшеного носа і ввійшла у кімнату зі заскленого балкону звичайної сихівської панельки.

Задзвонив домашній телефон.

— Віолко, — насиченим низьким голосом заговорила трубка. — Доброго ранку, дитино!

— Доброго ранку, Медеє Феліксівно, — майже прошепотіла. — Я вже збираюся. За годину, як і домовлялися, буду у вашому класі.

— Почекай-почекай, — перервала її. — У нас сьогодні має бути прослуховування. Завкафедри захворів, тож попросили