Ніка Нікалео - Любові полум’я

негоду вдолі біля якоїсь кнайпи чи хати… Уже доїжджав до найвищої точки Яблуницького перевалу, як раптом невідомо звідки на дорогу, метрів п’ять перед капотом, вискочило якесь чортеня, схоже на зайця, і втупилося в Віктора круглими голографічно-червоними очима. Він вкляк, його тіло враз вкрилося холодними крапельками поту, спітніли долоні… Грім калатав, як у велетенські бубни, витримуючи паузи лише на спалахи блискавки, а зайченя стояло посеред дороги, зіп’явшись на задні лапки, наче укопане. Віктор гучно гримнув по сигналу, різко витиснув гальма, знаючи наперед, що його понесе, і… буквально вискочив, як з трампліну, у провалля з потоком сходившої грязюки, зламавши парапет, наче сухенький сірничок-недопалок.

Його розум прояснився одночасно із фотоспалахом блискавки, яка освітила глибочезний басейн провалля. Лише на кілька секунд авто, ніби застигло у повітрі високо над землею. А Вікторові здалося, що він встиг закарбувати у пам’яті усю моторошну красу грізних грозових Карпат. Довкола панувала фантастична мара… Вона оповивала густим білим димом землю, дерева, дорогу і річку десь позаду. З гір повзли чорно блискучі маси, захоплюючи з собою дерева, наче хтось хотів стягнути карпатські ліси, як густий махровий халат з тіла. Подекуди котилося велетенське каміння, перескакувало через дорогу і, розколюючись, падало долі. І тільки тонюні зорі-свічечки вікон місцевих хат, що незворушно трималися місця, нагадували про те, що усе тимчасово, усе це завжди минає.

Віктор вчепився обома руками в кермо, ноги зсудомлено усе ще впиралися у підлогу і педаль гальма. Його тіло напружилося, нап’ялися м’язи перед неуникненністю зіткнення з землею. Стало зрозумілим, що це кінець. Страху не було. Навіть якщо він і не вилетить з машини під час удару, то вмить загине… Але раптом час ніби зупинився, машина зависла у сліпучому сяйві блискавки… Думки зі швидкістю світла змінювали одна одну…

Ось він малий, п’ятилітній гуляє сам по узбережжю. Море лагідне і тепле, зовсім не страшне. Так і хочеться скупатися і навчитися нарешті плавати, а потім показати мамі, що може сам. Вже ніжки омивають грайливі хвильки, як раптом: «Вітю, Вітасику стій!» — кричить позаду мама. «Де ж ти був?! Стій, не йди у воду! Ми тебе півдня шукаємо! Не лізь, не можна, синочку-у!» Обернувся і побачив як вона біжить берегом до нього. У неї жахливо перелякане обличчя, страшні бездонні чорні очі…

А от він вже підліток, жене на мотоциклі навипередки з товаришем. Вітер в обличчя, сміх, вони перегукуються, але їх голоси глушить рев двигунів старих агрегатів. Дорога вузька та асфальтована, вздовж узбіччя усе ще лежить гравій. Невідомо яким чином він зачіпає одним колесом те каміння. Його заносить, він починає падати, кладучи мотоцикл на лівий бік і, тут же розмикаючи пальці рук, відпускає залізного коня. Той за законом інерції зі скреготом ковзає уперед, залишаючи Віктора катулятися за собою. Відчуває як нестерпно пече здерте асфальтом плече, заливає гарячим теплом ліву ногу, але він встає і сміється…

І тут раптом бачить Таню у весільному вбранні. Вона гарна, усміхнена і щаслива. Довкола неї жовте сяйво, коли вона спускається з Високого замку, де вони робили знимки на згадку. Він теж щасливий… Аж ось у нього на колінах сидять двоє його синів, вони ще маленькі, ходять лише в початкову школу. Таня їх фотографує удома на терасі.

Враз усе тьмяніє, а тоді зовсім поглинається темрявою і він бачить, як Таня вся у білому підіймається у гори. Вона перелякана. Тремтить, але міцно тримає в руках полотняний мішок, в якому… заєць, той самий чорний заєць. Довкола неї в’ється якась незрозуміла темна сутність. Таніне серце пришвидшено калатає, вона чогось дуже боїться. Але вона любить його, по-справжньому кохає Віктора. Зараз він це гостро відчуває. І це його абсолютно спантеличує, збурюючи почуття жалю і невідворотності.

І тут же поруч, десь зовсім поруч він бачить осяяну жовтавим ореолом жінку, що молиться. Її голос, як пісня, її чують… Вона смиренно склала руки, опустила повіки, з-під яких течуть доріжки сліз і пристрасно молиться за нього. З її грудей теж іде світло… Вона незвичайно красива і рідна. Він знає, що чимось завинив перед нею. Глибоко винуватий, цього вже не виправити…

Та раптом… страшний залізний удар, скрегіт тріснутого скла і дикий біль у грудях. Картинки щезли. Залишилася тільки фатальна громовиця з дощем, яка теж поступово зникає у мороці…

Він отямився вже в лікарні. Лікар відчайдушно лупила його по щокам. Але він не відчував болю. Навпаки, йому здавалося, наче нічого не було. Ніби примарилося те все. Тонка межа між дійсністю і марою стерлася. Коли він нарешті почув, що кричала дратівлива медичка, спокійно сказав:

— Припиніть… верещати. Я вас добре чую.

— Чому зіниці розширені? Ти щось приймаєш? Наркоман?! — не вгамовувалася та.

— Де я? — кволо.

— В лікарні!

— Я не знаю цієї лікарні. Такої у Львові немає…

— Придурок! Ти у Франківську. Ти що зовсім ніц не пам’ятаєш?! — визвірилася вона.

— …

— Матвієва, — жінка одразу відреагувала на низький чоловічий голос з-за голови Віктора. — Він у шоковому стані. Припиніть це негайно! Ви йому ін’єкцію зробили?

Та активно захитала головою.

— Ось вам, — велика рука передала над ним списаний лист паперу. — Це для Бруцяк з восьмої палати. Ідіть, а тут ми вже розберемося.

Він нахилився над Віктором. Обличчя, що викликає глибоку довіру. Широкі вилиці, щирі добрі очі, відкритий погляд і великий вміру м’ясистий рот.

— Не зважайте. Це — наша медсестра. Мусимо тримати. Персоналу не вистачає. Скажіть мені рідненький, що ви відчуваєте?

— Нічого.

Лікареве обличчя темніє, брови щуляться. Він похмуро про щось думає. І каже:

— Тоді на рентген. «Нічого», це нормально у вашому стані.

Віктор знав, що організм людини — добре налаштована біосистема. І у таких ситуаціях мозок посилає сигнал ендокринним залозам впорснути у кров кінську дозу гормонів. Тоді усі внутрішні органи переходять в екстремальний режим роботи, блокується нелюдський біль.

Лікар без церемоній розчахнув Вікторову сорочку і притулив до грудей фонендоскоп…

Зліва — справа, зліва — справа… У грудях здається щось хрустить, наче там морозяний сніг товчуть. Але то омана…

— Дихати важко?

— Повітря бракує.

Лікар досвідчено пальпує живіт.

— Внутрішні органи… неушкоджені, — констатує з подивом.

— А що зі мною?

— Автокатастрофа рідненький… Аварія, у якій ви якимось дивом вижили… А у мене лише звичайні людські очі, а не гама-промені, — відбувся відмовкою досвідчений медик. — Хлопці, везіть цього пацієнта у рентгенкабінет. І то миттю мені!

Наступного ранку, коли приїде дружина, він вже впаде у кому. Відмовлять легені і його підключать до апарата штучної вентиляції.