Рей Бредбері - Усмішка: оповідання

Він не міг дозволити пшениці перестоювати. Щодня дозрівали нові ділянки, відтак він почав розмірковувати вголос: «Якщо я викошуватиму щойно дозрілу пшеницю наступних десять років, то швидше за все мені не доведеться двічі побувати на одному й тому самому місці. Таке велике поле, дідько би його побрав. — Він труснув головою. — Та й дозріває та пшениця якось химерно. Її завжди саме стільки, скільки я можу скосити за один день, оминаючи зелень. А наступного ранку, ладен побитися об заклад, вже готова нова ділянка».

Було безглуздо скошувати пшеницю, якщо вона зігнивала щойно упавши. Наприкінці тижня він вирішив дати їй декілька днів для росту.

Дрю полежав у ліжку довше ніж зазвичай, просто слухаючи тишу у домі, яка не була тишею смерті, а тишею помешкання, де всім живеться добре і щасливо.

Він встав, одягнувся і неспішно з'їв свій сніданок. Він не збирався виходити сьогодні у поле. Він вийшов з будинку, щоби подоїти корів. Скуривши на ґанку цигарку, потинявся якийсь час по дворі і повернувся назад у дім, щоби запитати Моллі, для чого він взагалі виходив.

— Щоби видоїти корів, — сказала вона.

— Ага, точно, — пригадав Дрю і вийшов знову.

Корови вже чекали на нього із повним вим'ям. Він їх видоїв, бідони сховав у комірчину-студеницю, але думав про інше. Про пшеницю. Про косу.

Цілий ранок Дрю просидів на задньому ґанку, крутячи цигарки. Для малюка він змайстрував іграшкового кораблика і ще одного для Сьюзі. Збив трохи масла у масничці і злив маслянку. Сонце припікало з високості, аж у голові паморочилось. Надходив обідній час, але він не був голодний. Він зачаровано дивився, як вітер нахиляє пшеницю, виколисує її і голубить. Руки Дрю мимоволі згинались, а пальці стискали уявне кісся і нили, коли він знову присів на ґанку, поклавши долоні на коліна. Він підвівся, а тоді знову присів, витерши руки до штанів. Спробував скрутити ще одну цигарку, але рознервувався і викинув усе до дідька, щось пробурмотівши собі під носа. Він почувався так, наче в нього відрізали третю руку чи він втратив дві свої справжні руки.

Він чув, як вітер шепочеться в полі.

До першої години він вештався то довкола будинку, то всередині нього. Заходив і виходив. Щось шукав то там, то сям. Навіть надумався було викопати канаву для води. Хоча насправді його голова була заклопотана лише пшеницею — яка вона стигла і як прагне бути зібраною.

— Нехай воно все западеться!

Він широким кроком зайшов у спальню, зняв косу зі стіни, де вона висіла на дерев'яних кілочках. Якусь мить непорушно постояв, стиснувши її у руках. Тепер він заспокоївся. Руки перестали свербіти. Голова перестала боліти. Третя рука повернулася. Він знову відчув себе господарем.

Це вже стало потребою. Такою ж непояснимою, як громовиця, що лише гуркотить, проте не завдає болю. Пшеницю потрібно скошувати щодня. Пшеницю потрібно скошувати. Чому? Просто її потрібно скошувати, та й по всьому. Він усміхнувся, тримаючи косу у своїх могутніх руках. Потім закинувши її на плечі і висвистуючи, пішов у поле, де достигла пшениця вже зачекалася на свого господаря. Дрю зробив те, що мусів зробити. Йому здалося, що він трохи звихнувся. Трясця його матері, це ж майже звичайне поле пшениці. Справді, хіба ні? Майже звичайне.

Дні бігли за днями, наче смиренні коні.

Тепер Дрю Еріксон ставився до своєї роботи як до затаєного болю, чи голоду, чи обов'язку. Про дещо він почав здогадуватися.

Котрогось полудня маленький Дрю і Сьюзі, поки тато обідав на кухні, добралися до коси і з хихотінням затіяли якусь гру. Почувши це, він вийшов і відібрав її. Він не сварив дітей. Він просто виглядав дуже стривожений і відтоді завжди замикав косу, якщо нею не користувався.

Він не пропустив жодного дня косьби.

Вгору, вниз, вгору, вниз і вбік. Знову — вгору, вниз і вбік. Зітнув. Вгору, вниз.

Вгору.

Думай про старого і пшеничний колосок у руках покійника.

Вниз.

Думай про цю мертву землю і безсмертну пшеницю на ній.

Вгору.

Думай про це божевілля золотих і зелених фарб, про те, як буяє пшениця!

Вниз.

Думай про...

Скошена пшениця золотою хвилею впала до його ніг. Небо потемніло. Дрю Еріксон випустив косу з рук і зігнувся, схопившись за живіт, темрява заслала очі. Світ закрутився.

— Я когось убив! — він важко дихав, хапаючи ротом повітря і схопившись за груди, а тоді впав на коліна біля леза коси. — Я убив тьму людей...

Небо крутилось і переверталось, наче карусель на канзаському ярмарку. Хіба що музики бракувало, лише дзвеніло у вухах.

Моллі сиділа за блакитним кухонним столом і чистила картоплю, коли увійшов він, спотикаючись і волочучи за собою косу.

— Моллі!

Моллі розпливалася у його засльозених очах.

Вона продовжувала сидіти, опустивши руки і покірно ждучи, коли він спроможеться сказати, що трапилося.

— Давай збирай манатки! — видушив він, дивлячись у підлогу.

— Чому?

— Ми забираємося звідси, — глухо промовив він.

— Ми забираємося звідси? — перепитала вона.

— Цей старий... Ти знаєш, що він тут робив? Ця пшениця, Моллі, і ця коса... Із кожним змахом коси на пшеничному полі вмирають тисячі людей. Ти стинаєш їх і...

Вона припіднялася, відсунула вбік ніж і картоплю, а тоді зі спокоєм і розумінням в голосі промовила:

— Ми стільки наблукалися впроголодь, аж поки не опинилися тут. Відтоді минув уже місяць, а ти щодня працював і змучився...

— Я чую голоси, сумні голоси. Там, у пшеницях, — сказав він. — Вони мене просять зупинитися. Просять мене не вбивати їх!

— Дрю!

Він її наче не чув.

— Поле росте якось по-дурному, наче божевільне. Я не казав тобі цього, але з ним щось не так.

Вона дивилася на нього. Його блакитні, а зараз безживні очі ніби оскліли.

— Знаю, ти гадаєш, що я несповна розуму, — сказав він. — Але зажди, поки я тобі не розкажу всього. Господи, Моллі, допоможи мені: я щойно вбив свою матір!

— Припини! — строго сказала Моллі.

— Я зітнув одне стебло пшениці і вбив її. Я відчув, як вона помирає. Щойно. Я відразу зрозумів, що...

— Дрю! — Її голос, тепер злий і переляканий, ніби хльоснув його по обличчі. — Замовкни!

— Моллі, о Моллі... — бурмотів він.

Коса випала із його рук і з дзенькотом вдарилася до підлоги. Все ще сердячись, Моллі поставила її у куток.

—