Рей Бредбері - Усмішка: оповідання

Ось уже десять літ, відколи ми разом, — промовила вона. — Ми жили тільки пилюкою та молитвами, що злітали з наших уст. І тепер, коли нам бозна за які чесноти випало таке щастя, ти з дурної голови хочеш втікати від нього.

Вона принесла із вітальні Біблію.

Перегорнула кілька сторінок. Сторінки шелестіли так, як ото шелестить пшениця під вітерцем-легковієм.

— Сядь і послухай, — сказала вона.

Разом із сонячним світлом у кімнату увірвався галас і сміх — це діти гралися у затінку дуба, що височів позаду хати.

Вона читала, зрідка поглядаючи на те, як змінюється вираз обличчя Дрю.

Відтоді Моллі взяла собі за звичку щодня читати йому щось із Біблії. А через тиждень, у середу, Дрю вирушив у містечко, що знаходилося неподалік, аби перевірити на пошті, чи не надійшло щось йому із позначкою: «До запитання». На нього чекав лист.

Додому він повернувся постарілим років на 200.

Він простягнув Моллі листа і переказав глухим, рівним голосом його зміст:

— Мама померла. О першій годині у вівторок. Її серце...

Через якусь мить Дрю Еріксон додав:

— Сади дітей у машину і наладуй її харчами. Ми переїжджаємо у Каліфорнію.

— Дрю, — спокійно озвалася дружина, тримаючи у руках листа.

— Ти сама знаєш, — провадив він, — це безплідна земля, а поглянь, як щедро на ній родить пшениця. Я не розповідав тобі всього. Вона дозріває лише ділянками, щодня потрохи. Це недобре. Коли я скошую її, вона відразу ж зігниває! А вже наступного ранку проростає знову, ніби так і має бути. Минулого вівторка під час косьби мені здавалося, що це я себе живцем підрізую. Потім долинув чийсь крик. А сьогодні цей лист...

— Ми залишаємося тут, — промовила Моллі.

— Моллі!

— Ми залишаємося тут. Тут вдосталь харчів і є дах над головою, тут можна жити по-людськи, і жити довго. Я не буду знову морити своїх дітей голодом, ніколи!

За вікнами голубіло безхмарне небо. Сонце навскоси зазирнуло у кімнату і висвітило половину втихомиреного обличчя Моллі, від чого освітлене око збиснуло бездонною синявою. Чотири чи п'ять вилискуючих крапель поволі збігали вздовж крана, а тоді впали швидше, ніж Дрю встиг зітхнути. Його зітхання було хриплим і впокореним. Він кивнув, дивлячись в нікуди.

— Гаразд, — промовив він, — ми залишаємось.

Він втомлено підійняв косу. На її лезі гострим блиском спалахнули слова: «Хто володіє мною, той володіє світом».

— Ми залишаємось...

Наступного ранку він пішов навідати могилу старого. Якраз посередині неї тягнувся одинцем зелений пшеничний паросток. Той самий, що його покійник тримав у руках кілька тижнів тому, тільки відроджений.

Він побалакав зі старим, хоча відповіді не дочекався.

— Ти ціле життя пропрацював у полі, бо мусів там працювати, і якось скосив своє визріле власне життя. Ти знав, що воно твоє, і все ж таки скосив його. Потім ти повернувся додому, перевдягнувся у святошне, твоє серце зупинилося, і ти помер. Так це було, хіба ні? Землю ти передав мені, а коли я помру, то теж муситиму комусь її передати.

Голос Дрю благоговійно затремтів.

— Скільки це все вже триває? І ніхто навіть не здогадується про це поле і його планиду? Ніхто, крім того, у кого в руках коса?..

Зненацька він відчув себе старим як світ. Долина видалася йому непам'ятною, наче мумія, таємничою, висушеною, зловісною і могутньою. Коли індіанці танцювали у преріях, воно вже було тут, оце поле. Те саме небо, той самий вітер, та сама пшениця. А до індіанців? Мабуть, якийсь кроманьйонець, кровожерний і розпатланий, крадькома пробирався косити пшеницю із неоковирною дерев'яною косою...

Дрю взявся знову до роботи. Вгору, вниз, вгору, вниз. Він ошалів від думки, що є власником цієї коси. Саме він, а не хтось інший! Цей шал упав на нього велетенською незборимою хвилею — хвилею могуті і жаху.

— Вгору! Хто володіє мною! Вниз! Той володіє світом!

Він змирився зі своєю роботою, підійшовши до неї по-філософськи. Це ж бо тільки спосіб відробітку за надані його сім'ї харчі і дах. Після стількох років поневірянь вони заслужили на це.

Вгору і вниз. Кожен колосок — стяте під корінь чиєсь життя. А якщо він все ретельно спланує — він поглянув на пшеницю, — то чому би йому, Моллі і дітям не жити вічно!

Треба лише натрапити на колоски Моллі, Дрю і Сьюзі, щоби ненавмисно їх не зітнути.

І тоді наче щось прошелестіло йому: ось вони!

Просто перед ним.

Ще один помах коси — і він би їх втратив.

Моллі. Дрю. Сьюзі. Жодних сумнівів. Тремтячи, він клякнув і взявся розглядати колосочки. Вони аж засяяли від його дотику.

Дрю полегшено зітхнув. А якби він їх скосив, навіть про це не здогадуючись? Він перевів подих, підвівся, взяв косу, відійшов на кілька кроків назад і довго стояв, не зводячи очей з урочого місця.

Моллі не могла начудуватися, коли Дрю повернувся додому набагато раніше, та ще й без жодних на те причин поцілував її у щоку.

— Щось ти рано нині. Чи... чи пшениця і досі зігниває, коли ти її скошуєш? — поцікавилася під час обіду Моллі.

Він кивнув і доклав собі м'яса.

— Може, тобі слід написати до тих урядовців, котрі відповідають за сільське господарство? Вони би приїхали подивитися, що воно таке, — сказала вона.

— Ні, — відказав Дрю.

— Я просто запропонувала.

Його зіниці розширилися.

— Я тут залишуся до кінця свого життя. Ніхто, крім мене, не зможе дати лад цій пшениці. Їм же невтямки, де можна косити, а де ні. Може статися так, що вони скосять не ті ділянки.

— Які це — не ті ділянки?

— Ніякі, забудь, — сказав він, продовжуючи жувати.

Він спересердя брязнув виделкою до стола.

— Хтозна, що їм може спасти на думку! Ох уже мені ті урядовці! Вони можуть навіть... можуть навіть надуматися переорати все поле!

Моллі кивнула.

— А це те, що треба, — сказала вона, — щоби засіяти поле новим зерном і почати все спочатку.

Він не доїв обіду.

— Я не збираюся нікому писати, і не дозволю косити це поле жодним зайдам, і на цьому крапка, — заявив він, гучно гримнувши дверима.

Він обійшов те місце, де під сонцем росли собі життя його дружини і дітей, а почав косити на протилежній стороні поля, щоби напевне не дати маху.

Але ця