Андрій Анатолійович Кокотюха - Розбите дзеркало

— Знову мені! Тепер ти пішов нахер! Усі ви пішли!

Ковбой вирішив нарешті взяти справу в свої руки.

— Може, скрутимо звук, стишимо градус і спробуємо спокійно розібратися?

— У чому? — поцікавилася Четверта. — Через що ми тут? Хто й для чого всіх сюди покликав? Ви хіба не знаєте? Хіба не розумієте — це може бути вона.

Молода жінка красномовно й багатозначно тицьнула пальцем у стелю.

— Вона мертва, — вирвалося в Білявої. — Давно.

— А місце, де нас сьогодні зібрали, — прокляте. Завжди було таким. Років сто щонайменше. Я вже не раз чула. Знаєте — повірила. Після всього — справді повірила.

— Послання з того світу, — гмикнув Ковбой. — Аж тепер подумав про це.

— Не вірю, — відрубала Білява.

— Поясни, у що повіриш, — легко погодилася Четверта. — Дванадцять років тому в цьому смердючому, давно покинутому й нікому не потрібному будинку зібралися шестеро. Ми і вона. Що тут сталося, знаємо тільки ми. Бо її вже нема. Не заводь, — вона жестом зупинила Бороду. — Винних уже шукали. Хто з нас винен більше, хто менше, хочеш поговорити про це? Я — ні. І клянуся: не купувала картку, аби розіслати кожному повідомлення й зібрати тут. Ось, якщо для когось це аргумент! — Вона перехрестилася.

— Я теж, — сказала Білява.

— Я тим паче, — додав Ковбой.

— Робити мені нема чого, — гмикнув Борода.

— Хоч тут повіримо одне одному. По старій пам’яті. — Юрист вимкнув телефон. — У мене немає відповіді, хто і для чого напружився зранку. Хто і для чого поміняв плани кожного з нас на нинішній вечір. Хто і для чого нагадав нам одне про одного й про те, що ми зробили. Ми всі, давайте визнаємо це вкотре, коли вже зібралися. Але в потойбічне втручання повірити не готовий.

— А я — готова! — Четверта тупнула ногою. — Готова! Це послання з того світу!

— Або чийсь поганий жарт, — припустив Ковбой.

— Чий? Тобі ж сказали — про все знало лише шестеро! Одна людина мертва! І якщо жоден із нас не писав ідіотське послання…

Четверта не договорила.

Пішла геть, штовхнувши на ходу Юриста плечем.

За нею пішов Борода, сплюнувши перед тим собі під ноги.

Далі — Білява, не дивлячись ні на кого, але показавши темряві середній палець.

Ковбой і Юрист лишилися вдвох.

— Ну? — спитав Ковбой. — Вони істерять. Ти завжди був розумнішим.

— Справді? — брови Юриста скочили вгору. — Аж тепер вирішив визнати це?

— Припини. Послання з того світу… Думаєш, серйозно?

— Я вже озвучив свої думки. Знаєш, краще б справді це був чийсь поганий, жорстокий, але потрібний кожному з нас жарт. Ти живеш із цим усі дванадцять років?

— Мені є чим забивати голову.

— Брешеш.

Юрист загасив ліхтарик, пішов геть. Кроки скоро стихнули. А Ковбой не квапився виходити, хоч дуже кортіло. Проте щось, чому нема пояснення, змусило лишитися в непривітному місці. Засунувши руки глибоко в кишені, дослухаючись до звуків, готуючись швидко реагувати на найменшу небезпеку, він неквапом обійшов увесь простір. Опинившись у тій самій кімнаті, завмер.

Здалося — або справді все враз ожило.

Зашелестіло в кутках, рипом відгукнулася продавлена підлога, свиснув протяг, холодом дихнуло під стелею. Ще мить — і будинок-привид наповнили звуки. Спершу це була какофонія, незрозуміла суміш вигуків. Поступово він почав чітко розрізняти їх. Голову на відсіч давав: усе час від часу виринало не лише в його голові. Кожен із тих, кого щойно побачив тут, напевне гнав від себе слова й фрази, які колись відлітали від цих стін.

Happy Birthday to You!

Няв-няв!

Хто ти така!

Танцюй, танцюй!

Це ж гра!

Частина перша

Хто ти така

1

— Ми домовлялися про зустріч.

— Шефа вже немає в офісі. Дзвоніть.

— Телефон вимкнено.

— Значить, він на зустрічі.

— Але ми домовлялися про зустріч! Саме на цю годину!

— Дзвоніть.

Лора вже готова була назвати Чернігів першим містом в Україні, де успішно тестують робота-секретарку. Закладена програма має певний вербальний набір, який андроїд застосовує в заданій послідовності. Жінка за столиком дуже мало нагадувала живу людину з усіма притаманними їй емоціями.

— Може, краще ви наберіть шефа? — запропонувала Лора. — Напевне, на ваш дзвінок Ігор Олегович відповість швидше. Скажіть, що на нього чекає Лариса Кочубей. Вона спеціально приїхала з Києва, і в неї дуже мало часу.

— До пана Ярового приїжджають і з Варшави, — секретарка кліпнула круглими безбарвними очима.

— Рада за нього. То й що?

— Нічого. Для Ігоря Олеговича не має значення, хто і звідки до нього приїхав.

— Тобто ваш шеф так поводиться з усіма відвідувачами?

— У нього ділова зустріч.

— Я теж приїхала не на інтимне побачення. — Лора починала втрачати терпець.

— А я не керую його справами. Я ось, документами займаюся, — жінка показала на стосик роздрукованих аркушів. — У мене своя ділянка роботи.

— І все ж таки я попрошу вас набрати шефа.

Лорі часто доводилося вмикати тон, який змушував упертих і не надто контактних розуміти, з ким мають справу. Навіть якщо ти вдягнулася підкреслено просто, джинси-светрик-кросівки-куртка, інтонації виказували природу. Ту саму, дику й не надто симпатичну, контактів із якою бажано уникати. Це, з Лориного досвіду, розуміли навіть молоденькі дівчатка. Не кажучи про досвідчених дорослих жінок, на кшталт її нової знайомої.

Секретарка зітхнула так голосно, як змогла. Вклавши в зітхання всю особисту неприязнь до київських візитерів, які бачать себе пупами землі й вважають, що заради них треба кидати невідкладні справи. Демонструючи, як їй усе набридло і водночас — що на неї де сядеш, там і злізеш, жінка набрала потрібний номер, повернула телефон екраном до гості. Виклик пішов, та замість гудків почулося стандартне: абонент не може прийняти дзвінок.

— У пана Ярового навряд чи один номер. — Лора не збиралася здаватися.

— То дзвоніть на інший, — парирувала жінка.

— Гаразд. Я напишу повідомлення йому на вайбер. Продублюю на месенджер.

— Можу допомогти?

— Дякую. Ви дуже віддані своєму шефу.

Більше Лору в офісі Ігоря Ярового нічого не затримувало.

На вулиці махнула Соколу, аби чекав, і той прогнозовано знизав плечима. За що вона й цінувала, якщо не сказати — любила