Андрій Анатолійович Кокотюха - Розбите дзеркало

скривилася, з неприхованою огидою переступила поріг. Пройшлася передпокоєм, зайшла до зали. Трійця терпляче чекала, поки Четверта прогуляється. Вона тим часом пройшла далі, з глибин почулося:

— Тут нічого не міняється. Я давно казала: бульдозера сюди треба.

— А якби все це раніше розвалили? — уголос запитав Борода. — Думаєш, нічого б не було?

Четверта виринула з темряви. Стала в проймі дверей, аби її бачили всі. Витягнула з кишені цигарки, покрутила пачку в руці:

— Вогонь забула в машині. Хто?

Ковбой розвів руками. Правиця все ще стискала револьвер.

— Це в тебе, може, запальничка? — кивнувши на зброю, гмикнула Четверта.

Відчувши себе нарешті ідіотом, Ковбой заховав зброю за пасок.

— У кого стріляємо? — не вгавала Четверта. — І тема з вогнем актуальна.

Борода вже підносив їй запальничку. Закуривши, Четверта випустила дим у стелю, заявила:

— Тут воняє.

— Тут завжди смерділо, — нагадала Білява. — Тільки тоді чомусь на це не зважалося.

— Тоді, народе, багато на що не зважалося, — кивнула Четверта. — Хто з вас такий сміливий? Кому припекло згадати молодість?

— Тобі. — Борода знову викресав вогник, подивився на рожевий гарячий язичок. — Я міг би здогадатися. Ти не вмієш брехати.

— Ну, скажімо, вмію. Усі присутні тут це знають, — Четверта знову затягнулася.

— Але ти єдина, кого не здивувало наше зібрання, — завважив Борода.

— Логіка залізна, — погодився Ковбой. — Справді, поки тебе не принесло, ми всі здивувалися одне одному.

— Ми давно не бачилися, — нагадала Четверта очевидне. — Ви всі забули: мене ніколи нічого не дивує. Мене важко здивувати.

— Можна, — вставила Білява. — Не така вже ти крута.

— Були часи, коли ти вважала інакше, — третя затяжка. — І так, можна. Але не часто. Не повірите: їхала сюди й знала, кого побачу. Аби ще знати, для чого. І потім, народе… Тут іще не всі.

Ніби у відповідь знадвору почулися швидкі кроки.

— О! — Ковбой багатозначно підніс указівного пальця. — Зараза, сам же міг здогадатися! Одного не вистачає. І хто ж там у нас?

Спершу всередину проникло світло ліхтарика.

Його тримав високий молодик у прямокутних окулярах. Під коротким чорним пальтом — костюм, світло-синя сорочка, краватка. Ліхтарик опустився, мазнув по бруду й сміттю під ногами. Ноги, взуті в туфлі з гострими носаками, ступили туди, де хоч трохи чистіше.

Елегантний вигляд не робив чоловіка привабливішим. Навпаки, підкреслював характерну особливу прикмету: форму черепа, яка з першого погляду викликала асоціацію з…

— Кінь у пальті! — не стримався Борода.

— Вечір недобрий, — відгукнувся прибулий.

— Ти й на свій похорон запізнишся, — бовкнула Білява.

— Не жартуй так, — завважив Ковбой.

— Ми точно давно не бачилися, — вставила Четверта. — Забули про її манери.

— На себе дивися, — огризнулася та.

— Цікаво, як ти справи ведеш, — Білява не вгавала, переключившись на щойно прибулого. — Чи в юристів заведено запізнюватися?

— Тебе не обходить, — огризнувся Юрист. — І нікого з вас не радий бачити. Ані порізно, ані отак, гуртом. Хто придумав, чиї дурні жарти?

— Навряд жарти. — Четверта щиглем відкинула недопалок у куток.

— Зате нарешті знаю чиї. — Борода знову ступив ближче до Білявої. — Вимкни дурочку, вимикай давай.

— Грабки свої забери! — пазурики загрозливо наїжачилися.

— Коли вже всі тут… Вона ж кожному дзвонить. Весь цей час. Тішиться з того. Я номер міняв — вона вирахувала, — не зважав Борода, зараз звертався до всіх присутніх. — А щойно дорікнула нашому другові через запізнення. Знала, на котру годину збирала тут усіх! Тому й каже — запізнився!

— Він завжди запізнюється! — У голосі агресія змішалася з розгубленими нотками.

— Тихо! — Юрист став між ними. — Здається, я все зрозумів!

— Що ти зрозумів?! — визвірився Борода. — Ага, ти ж у нас підкований! Єдиний, по ходу, хто вмикає логіку!

— Тихо, — повторив Юрист уже спокійніше. — Думаю, все зрозуміли вже всі, крім тебе. Та й до тебе дійшло. Зізнаватися не хочеш.

— У чому?

— Дай йому сказати, — рука Ковбоя лягла Бороді на плече.

— Дякую, — Юрист видихнув, став так, аби всі бачили його й ліхтарик міг освітлювати товариство. — Дружити з логікою — не злочин. Усі ви тут добре знаєте, як виглядає злочин. Хтось зібрав нас саме тут, аби нагадати. Іншої причини не бачу. Бо, повторюся, інакше ми б зустрілися в іншому місці.

— Ми б не зустрілися, — бовкнула Четверта. — Як ти кажеш, усі ми тут добре знаємо причину. Ми навіть домовилися, якщо хтось забув.

— У жодного з нас немає причин порушувати ту угоду, — вів Юрист далі діловим тоном. — Принаймні всі ці роки я не мав підстав сумніватися в цьому. Але ми зібралися. Бо, підозрюю, кожен отримав послання на телефон. І, так само маю підозру, всі його зберегли.

Білява витягнула телефон першою. Поки відкривала папку з sms-повідомленнями, Ковбой і Четверта взяли свої смартфони. Трохи подумавши, поліз по трубку й Борода. За хвилину всі четверо показували Юристу тексти однакового змісту.

сьогодні 19.30 на горького знаєте місце важливо

— Той, хто писав це, точно знає: всі ми в місті, — сказав Юрист. — Отже, за кожним стежать. А ще — писав місцевий. Назва вулиці стара. Тобто, — відразу виправився, — стару, справжню, повернули недавно. Тоді вона ще називалася Горького.

— Згоден. — Ковбой заховав телефон. — І, так розумію, жодного з нас ти не підозрюєш.

— Уже ні. Бо не бачу сенсу в такому форматі зустрічі однокласників. Я взагалі не бачу сенсу в жодному форматі нашої зустрічі. Вже вибачайте.

— Теж не палаю бажанням, — погодилася Четверта. — До речі, в інше місце справді б не приїхала, пересунувши ділову вечерю.

— Хтось пробував передзвонити? — Борода постукав пальцем по екрану.

Замість відповіді Білява демонстративно викликала абонента, увімкнувши гучний зв’язок. Повторила, перекривляючи металевий жіночий голос:

— Цей номер недійсний.

— Отож. — Юрист вимкнув телефон. — Результат, напевне, однаковий. Хтось купив картку, скористався номером один раз, розіславши повідомлення. І викинув її.

— Усе одно міг бути хтось із нас, — уперто товк Борода.

— Кому з нас і для чого це треба? Тобі? — Юрист