Андрій Анатолійович Кокотюха - Розбите дзеркало

саме цього водія. Богдан здебільшого мовчав, не починав дискусій, узагалі мало говорив. З нього неможливо було витягнути двох речень, хіба Сокіл сам захоче щось сказати, про щось попередити, від чогось застерегти.

Утім, цей сорокарічний батько трьох дітей знав ціну собі й тим, із ким мав справу. Чудово розумів, коли його хочуть слухати. Ніколи на пам’яті Лори не ліз із своїми порадами й точно знав, коли його думка може когось зацікавити.

Не базікав під руку — так називається.

У штаті числилося троє постійних водіїв, які одночасно могли й мали право виконувати роботу охоронця. Лора не водила машину, після загибелі чоловіка й усього, що сталося потому, попросила продати його «опель» чимшвидше й не торгуватися. Гайдук, її безпосередній начальник, закріпив за новим консультантом транспорт. Але для поїздок містом та заміських відряджень Лора могла брати тільки вільне на той момент авто. Покатавшись перших півтора місяця з кожним із трьох водіїв, вона попросила Гайдука зробити виняток: якщо можливо, закріпити за нею Богдана Соколовського, якого всі знайомі давно скоротили до Сокола, і той не заперечував. Пояснила причини.

І додала дуже важливу: він теж воював.

Їй пішли назустріч. Благо начальнику служби безпеки банку «Омега» не треба нічого ні з ким узгоджувати, коли йдеться про внутрішні рішення. Данило Гайдук узагалі робив чимало винятків, коли йшлося про Ларису Кочубей.

Вона розуміла причину — і їй це не дуже подобалося. Лора не звикла до особливого ставлення й намагалася не зловживати. Хоч розуміла: поява в штаті служби безпеки жінки, яка не секретарка чи бухгалтерка, кладе все, чим вона займається, під збільшувальне скло. А до сказаного нею колеги-чоловіки дослухаються пильніше, ніж до будь-кого іншого. Не через те, що цінують її слова, думки чи дії. Навпаки, ретельно вишукують, за що б зачепитися, аби закинути помилку чи нижчий, ніж в інших, рівень компетентності.

Нічого.

Лора звикла. Проходила через таке й навіть крутіше на попередній службі. Переживе.

Недалеко від розташованого в центральній частині Чернігова офісу вона ще раніше зачепила кіоск із кавою. Тож вирішила випити третю за день, хоча намагалася не зловживати. Проте щоразу, коли намірялася відмовити собі в черговій порції кофеїну, згадувала поради психолога про замісну терапію. І відкидала сумніви геть. Розуміла — є певна залежність від кави, ніде правди діти. Але це краще, ніж замість еспресо тягнути до рота чергову цигарку.

І значно краще, ніж тягнутися до іншого, сильнішого релаксанту.

Поки сьорбала, визирнуло сонце. Бабине літо підходило до фіналу, наближалася Покрова, потому почнуться ненависні Лорі дощі. До загибелі Ярослава й усього, що пережила після втрати чоловіка, вона не вирізняла особливо жодну з пір року, цілком мудро вважаючи: немає поганої погоди, є лише твоє ставлення до неї. І чесно мерзла взимку, потерпала від спеки влітку, хапала нежить восени й навесні.

Та все найгірше за тоді ще три десятки років її життя припало саме на осінь.

Виборсавшись із затяжної депресії, Лора відтоді асоціювала все зле насамперед із дощами і холодним пронизливим вітром. Тож восени та навесні, коли дощило найчастіше, силоміць, величезним зусиллям волі змушувала себе працювати. Намагаючись завантажити себе по вінця з верхом, виконуючи навіть мало кому потрібну роботу.

Допивши каву, Лора зіжмакала паперовий стаканчик. Не кинула — поклала в найближчий смітник на гірку його таких самих використаних братів. Знала потрібну адресу напам’ять, та все одно відкрила електронний записник. Звірилася, повернулася в машину, закерувала:

— Вулиця Гонча, ось.

Сокіл увів адресу в навігатор.

2

Їхали недовго, за київськими мірками — взагалі поряд.

Лора потрапила до Чернігова вперше, хай до старовинного міста якихось дві години від Києва. Вона взагалі від природи була домосідкою. Колись давно родина мала дачу — будиночок без зручностей на шести сотках під Києвом. На літо дівчинку вивозили туди й лишали під наглядом тоді ще живої й жвавої бабусі. Потім, школяркою, Лора почала капризувати, бо на дачі ставало що далі, то нудніше — сама з собою гратися не вміла й не хотіла, а дітей у селищі суттєво поменшало. До того ж померла бабуся, не стало кому доглядати невеличкий городець і садок. Батьки попри все трималися за ділянку, куплену свого часу з величезними труднощами.

Крапку на дачній історії родини Кочубеїв поставила транспортна проблема. Рейсові автобуси від середини дев’яностих перестали ходити в той бік, а поява маршруток питання не вирішила: їхній дачний анклав розмістився далеченько від великої траси, завертати туди водіям стало невигідно, бо пасажирів небагато.

Тож Кочубеї продали ділянку, а Лора кілька років змушена була їздити по різних літніх таборах. Батьки вважали це оздоровленням. Сама ж дівчинка — нестерпною мукою, що складалася з життя за чужим розкладом, харчування, яке не можна обирати, і таким самим спілкуванням. До всього дівчинку гнітило спання вдесятьох в одній кімнаті. А боротьба з проникненням серед ночі хлопчиків з метою налякати й нічні вилазки у відповідь не належали до її пріоритетних розваг.

Через те будь-який виїзд за межі Києва вона з підліткового віку почала сприймати як вихід із зони комфорту. Звичайно, Лорі хотілося розширити уявлення про Україну і світ. Але, коли вчилася на юридичному, влітку їздила хіба в Крим з тими компаніями, з якими хотіла. Потім почалася служба, були відрядження, проте недалеко й нечисленні. Як одружилася, раз була з чоловіком у Львові, раз — десь на базі в Карпатах, раз — у Празі, перша й поки остання закордонна поїздка.

Може, були б інші.

Напевне були б.

Війна…

Лора була не від того, аби подивитися нове для неї місто. Проте в чужому, незнайомому для себе міському середовищі досі відчувала незрозумілий дискомфорт. Боротися з цим треба, інакше біда, у свої тридцять чотири справді почуватиме себе багато в чому обмеженою, штучно обмеженою людиною. Свою натуру Лариса Кочубей останнім часом дуже не любила. Подумки конфліктувала сама з собою. Звідси — бажання радикально змінитися. Вибити, як кажуть, клин клином.

Ось чому не опиралася відрядженням.

Навіть вітала їх, якщо недалеко й не треба ночувати десь, крім як удома.

Лише була проти, що Гайдук жаліє, доручаючи марудні, але загалом нескладні справи.

Як ось ця.

Сокіл вийшов разом із Лорою. Вона кинула на водія запитальний погляд. У відповідь Богдан красномовно кивнув на обнесену парканом споруду, і Лора зрозуміла: старий різьблений будинок навіть при денному світлі виглядав похмуро й таїв приховану загрозу. З такими будівлями вона сама мала не дуже добрі асоціації. За п’ять років попередньої служби