Валерій Федорович Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

національної самосвідомості, як воно так сталось, що вони раптом відвернулись від нас, покинули й навіть повстали проти своєї влади?

Ми тоді, коли прихильність мас до нас гасла й помирала, пояснювали це більшовизмом. Більшовики, мовляв, здеморалізували солдатські маси, загітували їх, оббрехали українську владу перед ними, розпалили своєю демагогією їхні темні інстинкти, потягли за собою безсовісними, безоглядними обіцяннями всяких нездійснимих благ, — от маси і пішли за ними. А ми, мовляв, чесно поводились, ми не обіцяли того, що неможливо, ми дбали про організацію життя, ладу, порядку, ми не хотіли руйнувати господарських сил країни, ми кликали маси до дисципліни духа, до роботи, а це здеморалізованим масам не подобалось і вони через те відвернулись од нас.

Так ми тоді роз'ясняли сітуацію. Так, мабуть, будуть роз'яснять її українські історики. Але таке роз'яснення буде або нещире, або наївне, як воно було й у нас.

Так пояснялось й пояснятиметься особливо ще й для того, щоб виправдати наші маси, щоб довести, що вони таки мали національну свідомість, а що їх тільки збаламутили вороги українства, й через те вони так схибнули під той час.

Так само вороги українського відродження будуть посилатися на цей момент і доводити, що ніякої національної свідомості у мас не було, бо отже вони повстали ж самі проти української влади.

І те й друге пояснення — не вірне. Вся причина в тому, що українська влада, що вся керуюча, партійна українська демократія розійшлася з своїми масами, що вона була соціально непослідовна, нерішуча, невиразна й не соціалістична»[24].

Багато активних учасників подій, відомих, визнаних учених убачають головну причину фактичного провалу українського військового будівництва в некомпетентності ключових фігур тогочасного українського руху. Так, зокрема, вважають Д. Дорошенко і П. Христюк. «Немає сумніву, — пише останній, що коли б у влади стояли більш енергійні, більш живі та чулі і більш здатні до творчої революційно-державної роботи політичні діячі, можна було б зробити далеко більше, ніж було зроблено в той час. Особливо кидалась в вічі безрезультатність роботи таких важних в той час відомств, як внутрішні та військові справи. В результаті великих змагань української демократії, справлених на українізацію війська, Генеральне Секретарство військових справ під проводом соціал-демократів Петлюри і Порша зуміло зробити тільки одно: повернути цю велику справу в трагікомічний фарс, з бучними парадами, ріжнокольоровими шпиками на козацьких шапках і "власними франтами" без власного війська. Замість серйозної, розумної, впертої роботи по організації української справді демократичної селянсько-робітничої армії, яка б одчувала свою одмінність від старої армії і знала б своє призначення, відбувалась більш бутафорна українізація армії. Через це, коли діло дійшло до того, щоб пустити в діло українську армію, то її не було»[25].

Ще з більшою категоричністю ця думка обстоюється у публікаціях П. Мірчука[26], який особливо дорікає В. Винниченку й М. Поршу (останній у другій половині грудня замінив на посаді Генерального секретаря військових справ С. Петлюру) за те, що з ініціативи українських соціал-демократів Центральна Рада видала 3 січня 1918 р. закон про демобілізацію армії і створення замість регулярних збройних сил «народної міліції».

Навряд чи варто так однобічно оцінювати ці рішення, оскільки головною їхньою метою був не розклад, розпуск боєздатних частин (їх уже не існувало, а ті, що вважались за такі, надзвичайно швидко деградували), а спроба за допомогою політичного маневрування завоювати прихильність українських вояків, залучити їх на добровільній основі до збройної боротьби.

Є в історіографії й думки, що заперечують наведені підходи. Так, О. Брик вважає безпідставними твердження, що невеликі сили армії УНР зумовлювались пацифістськими поглядами соціалістів (В. Винниченко) або загальною м'якістю і нерішучістю більшості членів уряду, які побоювались проведення примусової мобілізації. На його думку, «величезна більшість українського народу (а ним було національно несвідоме селянство) була проти відновлення української державності»[27].

Очевидно, відкидати жодне з наведених пояснень-міркувань не варто, оскільки в кожному з них є частка істини, а в сумі вони здатні дати більш-менш повну відповідь на порушене питання. Хіба що можна зауважити на додаток таке.

Протягом листопада — грудня 1917 р. з багатьох причин (частково про це йшлося у попередній книзі: орієнтація на мирний шлях розвитку революційних процесів, безпідставні розрахунки на те, що Центральну Раду можна переобрати «законним» шляхом на з'їзді рад, відсутність великих збройних сил, тактика оборони щодо збройних виступів гайдамаків, спроби РНК уладнати конфлікт з Радою через мирні переговори тощо) більшовики, революційні сили практично не здійснювали активних збройних акцій проти українізованих частин. І це кінець-кінцем об'єктивно мало своїм наслідком те, що в особі червоногвардійців, революційних солдатів рядові учасники військових формувань Центральної Ради не вбачали запеклих ворогів, які здійснювали агресію проти України. Якщо слушним є судження соціологів про те, що як політичні сили, так і люди переважно консолідуються не за принципом «за», а за принципом «проти», то його яскравою історичною ілюстрацією можуть бути розглядувані події.

Хоч би як там було, сам собою напрошується висновок, що Центральна Рада, обираючи лінію поведінки на кінець 1917 р. — початок 1918 р., без сумніву, розраховувала на широку підтримку мас, на великий військовий потенціал, що був у її розпорядженні. Проте цей потенціал надзвичайно швидко розтанув, і вже січні 1918 р. Центральна Рада виявилась нездатною до скільки-небудь серйозного опору навіть дуже обмеженим силам радянських військ.

***

Мабуть усвідомлення браку необхідного військового потенціалу, тверезі оцінки нестримного процесу поширення радянської влади приходили до лідерів Української Народної Республіки все ж недостатньо оперативно. Інакше просто нелегко пояснити, чому, досить часто вдаючись у грудні 1917 р. — січні 1918 р. до самостійницьких гасел на засіданнях Центральної Ради, в різного роду пропагандистських акціях, провід УНР не поспішав з оформленням відповідного державного акту.

Центральна Рада, Генеральний секретаріат поводилися так, начебто перебували в стабільній ситуації, мали значний запас часу, щоб розважливо і якомога солідніше підійти до важливої, відповідальної справи. Вони вважали, що найбільшого ефекту буде досягнуто, коли самостійність України оголосять Українські Установчі збори. Їх скликання було призначено на 9 січня 1918 р.

Те ж, що навіть провести вибори у більшості регіонів уже буде неможливо, принаймні — вкрай проблематично, до уваги бралося мало. Не дуже враховувалося й те, чи вдасться скликати депутатів у такій кількості, щоб забезпечити кворум.

Створюється враження, що захоплена автономістською інерцією, Центральна Рада не лише не прагнула якнайшвидше відособити УНР від радянської Росії, а й остерігалась навіть опосередковано бути причетною до рішучого кроку через оперативне скликання Установчих зборів. В результаті сталося те, що не раз виявлялося