Карлос Руїс Сафон - Тінь вітру

що на його обличчі промайнула повага, якої не було кількома хвилинами раніше. — Пропоную домовитися, — сказав він. — Завтра, у неділю, увечері завітаєш до бібліотеки «Атенео» й спитаєш мене. Принесеш свою дорогоцінну знахідку із собою, щоб я міг оглянути її ретельніше. А я розповім тобі, що мені відомо про Хуліана Каракса. Qui pro quo[3].

— Кві... про що?

— Це латина, молодий чоловіче. Не існує «мертвих мов», існують тільки ледачі уми. Інакше кажучи, ніщо не дістається задарма. Але ти мені подобаєшся, тож я зроблю тобі послугу.

Я вирішив бути привітним до цього чоловіка із гострим, немов клинок, язиком, — дуже вже мені кортіло дізнатися більше про Хуліана Каракса. Я всміхнувся янгольською усмішкою, наче виявляючи якнайщиріший захват його латиною.

— Не забудь: завтра в бібліотеці «Атенео», — нагадав книгопродавець. — Тільки принось книжку! Інакше нічого не вийде.

— Гаразд.

Наша розмова потроху потонула в гомоні застільного товариства. Перейшли до обговорення якихось документів, що їх було знайдено в підвальних приміщеннях Ескоріалу[4]; у документах ніби йшлося, що Міґель де Сервантес — то насправді псевдонім огрядної волосатої дами-письменниці з Толедо. Барсело здавався збентеженим; він навіть не втручався в дискусію і лишався мовчазним, начепивши на обличчя усмішку й спостерігаючи за мною крізь монокль. Раз у раз я ловив його погляд на книжці, що була в моїх руках.

2

Тієї неділі надвечір насунулися хмари та огорнули вулиці такою гарячою імлою, що навіть термометри на стінах запітніли. Десь близько сьомої, коли температура вже сягнула тридцяти двох градусів, я, затиснувши під пахвою книжку, вирушив на вулицю Кануда на зустріч із Барсело.

Бібліотека «Атенео» була й залишається одним із місць у Барселоні, де дев’ятнадцяте століття й досі не втратило своїх прав. Величезні кам’яні сходи здіймалися з палацового подвір’я до таємничої мережі коридорів та читалень. У цьому святилищі пристрої на кшталт телефонного апарата чи наручного годинника здавалися фантастичними анахронізмами; квапливість, притаманна сьогоденню, тут засуджувалася. Швейцар, який скидався радше на статую в уніформі, навряд чи помітив моє прибуття. Я прослизнув сходами на другий поверх, благословляючи подумки крила вентилятора, які оберталися над головами сонних читачів: останні ризикували розтанути над книжками, наче кубики льоду, та й на моєму чолі вже виступали краплини поту.

Профіль пана Ґуставо обрисовувався проти вікон галереї, що виходили на внутрішнє подвір’я. Незважаючи на майже тропічну спеку, Барсело знову прифрантився; його монокль поблискував у напівтемряві, наче монета на дні колодязя. Обіч нього сиділа якась жінка; вбрана у білу сукню з альпаки, вона здавалася схожою на янгола.

Барсело почув відлуння моїх кроків. Примруживши очі, він зробив мені знак підійти ближче.

— Тебе звати Даніель, так? Ти приніс книжку?

Я двічі кивнув. Барсело запропонував мені стілець, і я сів поряд із ним та його таємничою супутницею. Пан Ґуставо мовчки всміхався, й невдовзі я втратив будь-яку надію бути відрекомендованим пані в білому. Барсело поводився так, наче її тут немає. Я скосив на неї погляд, побоюючись зустрітися з її очима, що дивилися безцільно кудись у простір. Шкіра на її обличчі та руках була такою блідою, що здавалася майже прозорою. Чіткі, наче змальовані рішучим пензлем риси обрамлювало чорне волосся, що сяяло, наче вологе каміння. Я подумав, що їй, либонь, років із двадцять щонайбільше, але було в ній щось таке, що прикликало химерну гадку, наче вона не мала віку взагалі. Здавалося, дівчина зупинилася у стані вічної молодості, як манекени у вітринах крамниць. Захопившись, я намагався був уловити ознаки пульсу на її лебединій шиї... і тут зрозумів, що Барсело не зводить з мене очей.

— То ти скажеш мені, де знайшов книжку? — спитав він.

— Я б сказав, але пообіцяв батькові, що збережу таємницю, — відповів я.

— Зрозуміло. Семпере та його таємниці, — сказав Барсело. — Утім, я гадаю, що теж знаю це місце. Ти зірвав банк, синку. Це те, що називається знайти голку в копиці сіна. Можна мені подивитися?

Я передав йому книжку, й Барсело взяв її з величезною обережністю.

— Сподіваюся, ти її прочитав?

— Так, пане.

— Заздрю тобі: я завжди вважав, що найліпше читати Каракса, коли маєш іще юне серце й чисту душу. Чи ти знаєш, що це його останній роман?

Я похитав головою.

— А знаєш, скільки примірників цієї книжки на ринку, Даніелю?

— Думаю, тисячі.

— Жодного, — відказав Барсело. — Тільки твій. Решту спалили.

— Спалили?!

У відповідь Барсело тільки загадково посміхнувся, гортаючи сторінки книжки. Він торкавсь аркушів так делікатно, ніби вони були зроблені з рідкісного шовку. Дівчина в білому повільно повернулася; її вуста склалися в сором’язливу усмішку. Я нарешті зустрів її очі — і побачив білі, наче мармур, зіниці. Мені перехопило подих. Вона була сліпою.

— Ти, напевно, не знайомий з моєю небогою Кларою? — спитав Барсело.

Я лише похитав головою, не в змозі відвести погляду від жінки з обличчям порцелянової ляльки й з білими очима — найсумнішими очима, які я будь-коли бачив.

— Правду кажучи, саме Клара знавець Хуліана Каракса, тому я її й привів, — промовив Барсело. — Якщо ви не заперечуєте, я піду до іншої кімнати, щоб ретельно оглянути цю книжку, доки ви познайомитесь. Гаразд?

Я приголомшено подивився на нього. Цей негідник тільки поплескав мене по спині та пішов з кімнати, тримаючи книжку під пахвою.

— А знаєш, ти справив на нього враження, — сказала Клара зі слабкою усмішкою.

Її голос прозоро дзвенів, наче кришталь; я навіть побоювався, що її слова розіб’ються, якщо я щось відповім їй.

— Дядько говорив, що пропонував тобі чималу суму за це видання Каракса, але ти відмовився, — додала Клара. — Ти заслужив на його повагу.

— Як на мене, усе свідчить про протилежне, — зітхнув я.

Я помітив, що коли Клара посміхається, вона ледь нахиляє голову вбік. Її пальці гралися з каблучкою, схожою на вінок із сапфірів.

— Скільки тобі років? — запитала вона.

— Майже одинадцять. А вам, панно Кларо?

Клара засміялася з мого наївного нахабства.

— Майже вдвічі старша за тебе, але навіть якщо й так, не потрібно звертатися до мене «панна Клара».

— Ви видаєтеся молодшою, панно, — пробурмотів я, сподіваючись, що це пом’якшить мою нетактовність.

— Мушу тобі повірити на слово, бо сама я й гадки не маю, який у мене вигляд, — відповіла вона. —