Олександр Ірванець - Мій хрест

class="v">Сліпучу посмішку Ріші Капура.

(А всі наші вірші, товариші, —

Ніщо супроти усмішки Ріші…)

…Отож, ми йшли по вулиці Шекспіра.

По вулиці Уїльяма Шекспіра…

Так, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра.

На вулиці нікого не було.

Точніше,

не було нікого видно.

Ви скажете, що – ніч, і це не дивно,

А я скажу: отож-бо і воно…

Я відчував чийсь гострий-гострий погляд.

(А власник погляду десь мусив бути поряд.)

І погляд цей…

супутниці моїй…

Впивався… в спинку…

(Ні, не нижче – в спинку.)

Мені ж вертатись на автобусну зупинку…

1986 р.

Колізей

І стислося серце.

І вперше здригнулась рука.

І він, замість вбити,

всього лиш смертельно поранив.

«Добий, щоб не мучився, – брат-гладіатор порадив. —

Добий, щоб не мучивсь. Така його доля гірка».

Добий, щоб не мучивсь. Себе у собі поріши.

Заріж ту струну, ту, якої мовчати не змусиш.

І вогник любові на самому денці душі

Добий, щоб не мучивсь, добий, щоб не мучивсь.

А потім на вищий іще піднімися щабель.

Знайди в собі мужність

Згасити в собі свою мужність.

Самого себе

в добиванні самого себе

Добий, щоб не мучивсь,

добий, щоб не мучивсь.

Вітрильник

Фантазійне

Я в безвітря утік, як в безвір’я

Утікають від тисячі вір.

Я нараз уявив, ніби звір я,

Одинокий, зацькований звір.

Утікав, як в безхліб’я від хліба,

Як у безвість – від миру й війни,

І безсоння оранжева риба

Запливала в розхлюпані сни.

Говорила: «Пливім за пороги,

Де ще зроду життя не було.

Там зневажим закони природи

І увічнимо наше тепло!

Все зруйнуєм. Нічого не жалко!»

Та коли я ступив до води,

То мені синьогуба русалка

Тихо в спину сказала:

– Зажди…

Лоліта

А в слово «тіло» влито слово «літо».

Це світле тіло – ледь нестиглий плід.

Все солодко у дні неповноліття,

А після Спаса – кожному до ніг.

Бери за так, коли не за спасибі.

А горлом запитання, наче спазм:

Якщо нікого не спасе Спаситель,

Кого спасе цей яблуневий Спас?

1985 р.

Роберт Фолкон Скотт[2]

Кохана!

Ім’я твоє диркотливе

вирипує сніг під ногами.

Його деренчливе вітрило намету

тріпоче в ургу ураганну.

З розпоротої на прапори,

порепаної Європи

я мріяв давно утекти до

Тебе,

незаймана, біла, цнотлива моя Антарктидо!

Марилось неоднораз,

як я на грудях у тебе

Губами

Південного полюса пипочку пряну спиваю,

А птиця Пінгвін

у блакитному небі

Божественну пісню співає!..

Та з двох лиш один випадає

щасливий білет лотерейний.

Чи ж заволодію я тим, що мені —

і мені лиш! —

по праву належить?

Я знаю: до тебе,

мені навперейми

бреде той заброда-норвежець.

Я вже навіть передчуваю – спинюсь на бігу.

Всередині щось увірветься,

Коли розрізню попереду, в снігу

Розхрестаний прапор норвежця.

Схилюся, на палицю лижну зіпершись.

Це літній січневий вітрисько хитає мене:

Не перший, а другий, не перший, а другий, не перший!..

Не перший, а другий! Не перший – а це головне!..

Вершина вже взята! Твоя наречена – вагітна!

На другому місяці ходить,

кохана, жадана, єдина,

зваблива, зрадлива, негідна.

А ми зі сватами назад повертаєм голоблі

І плентаємо крижаними світами —

холодні, голодні.

Прощай, незабутнє, святе, сокровенне.

Крізь одяг промерзлий, промоклий

Вганяємо голки у вени —

нехай порятує нас морфій!..

Отут упаду, задубію,

але не програю двобою.

Той, перший —

минущий – він піде,

А я залишуся з тобою,

моя Антарктидо…

1989 р.

«У нас ще так багато нас – без нас…»

У нас ще так багато нас – без нас:

Мене – без тебе, а тебе – без мене.

Таке минуле за плечима темне,

Таких облич рясний іконостас,

Чужих облич я бачу у очах

Твоїх, коли схиляюся над ними.

Прости мені! Простиме й непростиме.

І я прощу, хоч зроду не прощав.

І я прощу, хоч зроду не прощу.

І ти – не треба, не прощай, будь ласка.

В нас навіть кров з минулим запеклася

І заплелася цівками дощу.

Болять мені ті двадцять тисяч днів,

Що ми з тобою прожили окремо.

Хоч я без тебе, але й ти – без мене.

Нема по них ні спогадів, ні снів.

У нас ще так багато нас – без назв.

Без імені і майже ще без долі

Я йду до тебе… і крізь тебе… далі…

В минулий простір, у зворотний час.

У нас ще так багато нас без нас…

1988 р.

«Це ані добре, ні погано…»

О. Р.

І

Це ані добре, ні погано.

Це просто сталося – і квит.

Чужа жоно, чужа кохана,

Пощо ти увійшла в мій світ?

Печаль то вхопить, то відпустить.

Очима глип – в сузір’я Риб.

Ми переходимо цю зустріч,

Як переходжуємо грип.

Печаль ця викрутить і вижме,

Лишивши щось на самім дні.

Це все закінчиться за тиждень,

Ну, максимум, за вісім днів.

Розмажем вітер по обличчю

Й цю осінь струсимо з одеж.

Бо я ніколи не покличу.

…Та ти ніколи й не прийдеш.

Осінь 1992 р.

ІІ

Комедіантко, акторко, фіглярко!

Маріонетко, напудрена лялько!..

В горлі образа каменем стала —

Як ти мене допекла і дістала…

Добропорядна матір сімейства,

Ти й усміхаючись, не усміхнешся.

Мовиш манірно, чадиш непомірно.

Як я терплю тебе – це неймовірно.

Хвойдо русява у світлому плащику,

Светрик під горло застебнеш на защіпку.

Вірш цей мережу. Душу морожу.

Я вже без тебе жити не зможу.

Жовтень 1992 р.

Сонетоїд

А. В. Жиґуліну

В цьому селі ніхто не живе.

Сіють вітри в дворах лободу.

В небо примружився журавель,

Хворий на курячу сліпоту.

Щерять ротки порожні хатки,

А з-між гілля старої верби

«Хто ти такий? Хто ти такий?» —

Дикі випитують голуби.

Кущ звіробою увесь золотий.

«Хто ти такий? Хто ти такий?»

Хто я такий? Якби ж то я знав.

Вийду на пагорб і з-під руки

Гляну назад. «Хто ти такий?

Хто ти такий?» – чується знов.

1990

Історія – це шлях у невідомість.

Нівроку, довгий. Вже ж не безконечний.

У Людства причащається свідомість.

У Людства прочищається кишечник.

А зверху – Той.