Симона Вілар - Лазарит

Але месіанці необачно обстріляли хрестоносців із луків, і почалося справжнє побоїще, під час якого король зі жменькою прибічників розігнав величезний натовп, прорвався в місто і встановив на фортечній вежі свій прапор.

Річард діяв зухвало й відважно – недаремно в Європі він мав славу неперевершеного звитяжця. Однак Філіп Французький заявив, що похід під знаком хреста вони розпочали не задля боротьби з єдиновірцями.

Відтоді нажахані сицилійці почали називати Річарда винятково Левом, натомість Філіпа охрестили Ангелом. І Ангелові таки вдалося вмовляннями й хитрощами залагодити протиріччя. Більше того, король Танкред слухняно повернув Річардові сестру Іванну разом з її «вдовиною долею» і навіть, знехтувавши Філіпом, надав обіцяні попереднім монархом та споряджені для далекого плавання судна.

Однак коли вже все було залагоджено, Філіп Французький раптом із доброго дива відчув себе залишеним поза уваги та зневаженим і взявся вимагати в короля Англії половину отриманого на Cицилії добра.

Хай там як, а хрестоносці щасливо перезимували на острові, перечекали пору штормів і навіть під час Різдва Христового організували при стінах Палермо розкішний турнір. Король Танкред тепер усіляко виявляв свою прихильність до Річарда, натомість до Філіпа й далі виказував лише холодну ввічливість, через що той мало не скаженів.

Весна була в розпалі, настав час вирушати на Святу землю. Та Річард зволікав, очікуючи приїзду своєї матері Елеонори Аквітанської. Йому доповіли, що королева вже в Калабрії[14] і от-от відпливе на Сицилію.

Королю не терпілося, він страждав, бо не мав змоги показати на цьому недоброзичливому острові всієї своєї краси. День у день йому доводилося викручуватися, шукати обхідних шляхів, провадити дипломатичні перемовини. У ньому жила душа природженого воїна, він рвався в бій, бо саме в цьому був неперевершений. Але йому судилося бути правителем величезної Анжуйської держави,[15] і це накладало певні обов’язки… Поринувши в думки, Річард вийшов на галерею монастирської церкви.

Здаля долинав спів монахів, які, щоб не завадити молитовному зосередженню англійського Лева, відправляли службу в опрічній капличці. То була не літанія, мотив линув якось інакше, та король не міг розібрати. До того ж час від часу спів перекривали покрики чатівників, які обходили монастирський мур, і гомін зброєносців біля конов’язі. Раптом усі ці віддалені й невиразні звуки розітнув негучний владний голос. Короля кликали на ім’я:

– Річарде!

Вона стояла під склепінням арки в кінці алеї. Річард бачив її білу накидку, пишну мантію, горностаєву муфту, в яку вона ховала свої вічно змерзлі руки. З віком королева Елеонора стала мерзлякувата: навіть тепло південної весни не здатне було зігріти її старечих пальців.

– Матусю! – видихнув король і стрімко ступив до неї.

У свої сімдесят Елеонора мала величний вигляд. Роки її не схилили: спина пряма, немов древко списа, а голова гордовито підведена. Стрункість, притаманна їй замолоду, перетворилася на сухорлявість, але королева майстерно драпувала її розкішними важкими шатами. Шовкове покривало приховувало сивину, тонесенький барбет[16] закривав зморшкувату шию і підборіддя – до тонких, майже безбарвних губ, залишаючи відкритою лише верхню частину обличчя. Однак лінія її брів досі була гордовита і чітка, ніс – прямий і тонкий, а погляд блідо-зелених очей випромінював силу, яку не здолали сповнені прикрощами десятиліття. Перед Річардом стояла королева до кінчиків нігтів, і він мовчки опустився на коліно й торкнувся вустами краєчка її одягу.

– Для мене неймовірне щастя бачити вас тут, ваша величносте!

Елеонора дивилася на сина. Вона народила десятьох дітей, але справжні материнські почуття мала тільки до Річарда. Може, тому, що провела з ним більше часу, ніж із рештою? Тих вона, ледве встигала оговтатися, передавала годувальницям і нянькам, а сама знову бралася до справ держави. Чи тому, що відразу переконалася у видатній Річардовій обдарованості? Скоріше за все, він найбільше нагадував їй саму себе в молодості: такий же рвучкий, із палким серцем, Річард жадібно любив життя й прагнув перекроїти його на власний розсуд.

Як і вона, Річард обожнював усе прекрасне. Його захоплювали витончені манери, він уподобав поезію та музику, оточуючи себе обранцями, якнайкращими у своєму мистецтві. Дивлячись на них, знать намагалася дотримуватися вінценосного взірця. Поволі не лише при дворі почали шанувати блиск і вишуканість, а жорстокі забави, бруд, безпробудне пияцтво і лайливість – вважати рисою простолюдинів. Крок за кроком мати із сином змінювали сам дух Аквітанської держави, ні на мить не випускаючи з рук віжок.

Мати перехрестила схилену золотоволосу голову, і Річард випростався на весь свій величний зріст. Син виявив повагу до матері й дами, в минулому – дружини двох королів, і тепер, згідно з етикетом, неперевершеній Елеонорі належало церемонно вклонитися повелителю неозорих земель.

Але син її стримав:

– Годі вже, матусю! Ви не в тому віці, щоб схилятися перед правителями.

І ось уже сухенькі пальці королеви-матері намацали його зап’ясток і вщипнули.

– Нікому, навіть тобі, не дозволю називати мене старою. Тільки дамою!

Річард розсміявся.

Елеонора дивилася на нього з любов’ю. Він був разюче схожий на батька, Генріха Плантагенета, але було дещо і від неї. Від обох він узяв якнайкраще. Трохи з-під лоба погляд сірих, немов оркнейський граніт, очей, рішучий та суворий, від котрого в декого застигала кров у жилах, передався від Плантагенетів. Але правильні риси обличчя і золотавий полиск жорстких кучерів видавали кров герцогів Аквітанії, яку успадкувала й вона. Річард ставний, як королева, а міць і невимовну чоловічу привабливість, безперечно, подарував йому Генріх. Вона ще в юності навчила сина вишукано вбиратися, однак притаманні йому войовничий запал і нездоланна наполегливість досягати мети – риси батька, творця Анжуйської імперії, що простягалася від північних морів до Піренейських гір.

Мати й син відразу почали обговорювати справи.

Елеонора, яка замолоду й сама взяла участь у хрестовому поході,[17] схвалювала синові наміри, хоча й вважала, що він трохи поквапився, покинувши свої володіння невдовзі, як зійшов на трон. Проте Річард здивував її, розповівши, до яких мудрих і зважених кроків він удався, щоб землі під час його відсутності перебували в мирі та спокої. За Англією новий король залишив наглядати істинного лицаря, безмежно відданого Плантагенетам Вільяма Маршала, а внутрішніми справами острова мав опікуватися досвідчений канцлер Лошан. Континентальні володіння: Нормандію, Пуату, Мен, а головне, неспокійну Аквітанію, – усе це він збирається доручити самій Елеонорі.

Повернення такої безмежної влади вразило й потішило овдовілу королеву. Позаду в неї було чотирнадцять років ув’язнення за наказом її чоловіка Генріха, довгий час, коли ім’я неперевершеної Елеонори майже всі забули. Однак тепер вона