Симона Вілар - Лазарит

нашого благодійника… А він і справді благодійник, якщо так перейнявся твоєю долею. Дарма, що таких, як він, звуть юдейськими псами, котрі розіп’яли Христа, – присягаюся богами старої батьківщини, з цією людиною цілком можна мати справу… А зараз, Мартіне, – у путь!

Здоровило стиснув своєю величезною клешнею малесеньке рученятко, і вони вийшли в густі сутінки.

Мало хто бачив, як у цілковитій темряві високий, щільно закутаний у плащ чоловік і дитина в грубій накидці з гострим каптуром увійшли повз плутані лабіринти провулків Галати у квартал, де на багатьох дверях було зображено зірку Давида, і постукалися в одні з них, сховані в затінку під дерев’яною, обплетеною виноградом перголою.

По той бік стишено пролунало якесь запитання, і, щойно Ейрік проказав умовлені слова, двері стрімко відчинилися.

Мартін побачив сутулуватого чоловіка: довгобородого, з темним кучерявим волоссям по плечі і в пласкій шапочці, що дивом трималася на потилиці. У його руках кадив полумисок із запаленим ґнотом. Полум’я колихалося, кидаючи відблиски на смагляве видовжене обличчя з хрящуватим, горбатим носом.

– Нехай благословить праотця Авраама володар неба і землі! Я вже подумав, що ти згубив дитину, рудий пройдисвіте Ейріку!

– Таке скажете, превелебний ребе! – загундосив норвежець. Усе зробив, як звеліли. Хоча того, що напророчили цьому хлопчині норни,[8] все одно не змінити. Навіть вам, пане Ашере бен Соломон.

Єврей на це промовчав і схилився до хлопчиська, який серйозно та насторожено дивився на нього синіми, мов крижинки, очима. Проте малий запросто дав узяти себе за руку і повести всередину будинку.

– Хаво, швидше йди сюди, Хаво! – гукнув Ашер, піднімаючись сходами. – Ейрік привів того християнського хлопчика, про якого я тобі казав.

Мартін побачив на сходовому майданчику високу вродливу жінку у світлих шатах із немовлям на руках. Угледівши, що її чоловік тримає за руку білявого хлопчика, вона зійшла вниз і, усміхаючись, зазирнула малому в лице.

– Який блакитноокий! І красивий, – додала вона, кладучи долоню на світлу Мартінову маківку. Водночас опустила свого дворічного малюка додолу, і вгодований кучерявий голопуцьок негайно припав до незнайомця, залопотівши щось своєю пташиною мовою.

Уперше за весь цей час Мартін усміхнувся. Ашер із дружиною Хавою спостерігали, як їхній син клишоного тягне за собою чужу дитину, котра прийшла в цю оселю із сиротинця.

– Здається, в Йосипа з’явився новий приятель, – усміхаючись промовила пані Хава.

– Нехай Бог Якова пошле їм обом благодать! – відповів її чоловік. – Сподіваюся, з Його благословення те, що я замислив щодо цього нащадка назарян,[9] одного прекрасного дня дасть хороші плоди.

Розділ 1

27 березня 1191 р. Острів Сицилія

Неф церкви в монастирі Сан-Сальваторе – від кам’яних плит на підлозі аж до дубових балок склепіння – прикрашав розпис. Лики і шати святих та праведників були виписані з візантійською розкішшю й випромінювали велич. Проте вся ця божественна краса ховалася в напівтемряві, адже лише в одне вузьке, мов бійниця, вікно над вівтарем пробивався надвечірній сонячний промінь. Косо спадаючи вниз, він освітлював смиренно схилену в молитві людину. Уклякнувши і торкаючись чолом міцно зчеплених пальців, чоловік палко молився. У його тихому, мов шелест тканини, голосі лунало покірне прохання:

– Для слави твоєї, Господи Всемогутній, задля мети великої і в ім’я Твоє! Благослови замислене мною заради Сина Твого, що прийняв муки на хресті заради нашого спасіння! Не позбавляй мене, Господи, милості твоєї, допоможи виконати дану мною обіцянку звільнити місто Єрусалим в ім’я Христа, бо він є Бог воскреслий і нині сущий, який судитиме в славі живих і мертвих… Дай же мені здійснити замислене, бо я лише ниций раб, а на все інше – незбагненна воля Твоя!..

Чоловік пристрасно перехрестився й поволі почав підводитися.

У сутінках храму західний промінь, наче осяйний указівний перст, торкнувся його чола, і, поволі випростовуючись, молільник начебто сповнювався таємничої величі. Спалахнув багрецем нетерпляче відкинутий поділ плаща, випросталися могутні плечі, на які з гордо підведеної голови вільно спадала золотаво-руда, густа й жорстка, як у лева, грива. Простий мідний обід, що стримував пишну шевелюру, раптом засяяв, мов золота корона. І не випадково: ця людина й насправді була властителем – королем Англії Річардом І Плантагенетом, справедливо названим Левове Серце.

Та вже за мить Річардового смирення мов і не було. Його лице набуло зовсім іншого виразу: владного, рішучого, сповненого гідності. Він уже наче з підозрою дивився на лики святих, які заповнювали кожен закуток церкви, адже звик до стриманіших і суворіших храмів Західної Європи. Але тут, на Сицилії, жили та славили Господа люди різних віросповідань: і ті, які шанували Папу, і ті, які визнавали своїм главою константинопольського патріарха; навіть у мусульман були на острові власні мечеті.

Непросто звикнути до такої мішанини мов і релігій, хоча король уже знав, що там, куди він прямує, – на Святій землі, буде так само. Що ж, молитися єдиному Господові можна по-різному…

Річард зупинився на острові по дорозі в Палестину. Так було домовлено давно: король Вільгельм ІІ Добрий[10] призначив Сицилію для спорядження кораблів хрестоносної армади. Коли мусульмани захопили Єрусалим,[11] Вільгельм першим наказав нашити на свій плащ хреста й почав готуватися в похід, аби відвоювати в чужовірців Гроб Господній.

Утім державця настигла нагла смерть, а престол Сицилії загарбав небіж покійного, братів бастард[12], – Танкред Лечче. Мало того, новий володар захопив і взяв у полон удову покійного короля Вільгельма, рідну Річардову сестру – Іванну Англійську. І, судячи з усього, аж ніяк не збирався повертати їй свободу разом із так званою «вдовиною долею», що становила переконливу суму золотом. Не йшлося й про кораблі, які його попередник обіцяв надати хрестоносному війську.

Прибуття об’єднаних сил паладинів несподівано спричинило конфлікт із корінним населенням острова. Проти Річарда повстали жителі сицилійського міста Мессіна. Вони були невдоволені, що можновладець розмістився в монастирі Сан-Сальваторе, влаштувавши там склад зброї та провіанту, й потіснив, а фактично прогнав звідти монахів. Підкорившись свого часу норманам, сицилійці сприймали Річарда як нового північного завойовника. Вони відмовлялися торгувати з хрестоносцями, не бажали надавати їм помешкання та й просто всіляко їх зневажали, не тямлячи, що воїнство, яке пішло проти грізного султана Салах ад-Діна,[13] не стерпить зухвалих кпин «зманіжених греків» – так презирливо хрестоносці казали про острів’ян.

Урешті-решт, сталося кілька сутичок. Річардів союзник Філіп Французький намагався заспокоїти сицилійців словами. Річард теж спробував залагодити ситуацію, але у своєму стилі: врізавшись у зчеплену врукопаш юрбу месіанців та своїх людей, схопив із землі дрючок і взявся гатити ним