Автор невідомий - Народні казки - Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

такії ґазди були, а жоден не ошукав ані змудрував. Як мене твій Іван змудрує, то дам тобі сотку.

— А як не змудрує, — каже орендар, — то я панові дам свою сотку.

— Ану, припровадь того Івана до мене, — каже пан орендареві.

Приходить Іван. Поцілував пана в руку та й каже:

— Берімо, пане, собі по коневі і їдьмо в світ оба.

Та й сів пан на білого коня, а Іван на чорного. Їдуть, їдуть, нема села, вже ніч, треба ночувати. Аж приїхали в ліс. Пан запитує:

— Ну, хто буде пасти коні?

— Пан буде пасти, — каже Іван.

— Чому? — пан на те. — Най би Іван пас, не я.

— Ні, я не буду пасти, — каже Іван. — Мій кінь чорний, і ліс чорний, його вовк не уздрить. А панів кінь білий, то його вовк уздрить і з’їсть.

«Що ж робити? Треба пасти», — каже собі пан. Іван ліг спати, а пан завертає коні та й пасе. Настав день, посідали вони на коней і їдуть.

Але їдуть, їдуть, в’їхали до лісу, виїхали з лісу і знову в ліс заїхали на другу ніч, у ліс березовий. Тоді пан каже:

— Чуєш ти, Іване, дай мені твого чорного коня, я тобі дам білого.

— Добре, — каже Іван.

— Ну, Іване, я пас тамтої ночі, тепер ти паси сеї ночі, бо я хочу спати.

— А що ж мені до того? Я маю білого коня та й ліс білий, вовк його не буде видіти, а панів кінь чорний, то його вовк уздрить і з’їсть.

Мусить пан і сеї ночі пасти.

Пан пас, а як зобачив, що Іван заснув, то зайшов й Іванового коня зарізав. Іван виспався, а коли встав і побачив, що його кінь зарізаний, взяв і панового коня зарізав. Пан пробудився аж удень та й каже:

— Пора, Іване, їхати.

— Не знати, пане, — каже Іван, — на чому будемо їхати, бо нема коней, звір подушив.

Взяли сідла на плечі й рушили пішки. Приходять до одного села і просяться на ніч, та ніхто не хоче їх прийняти. Пішли вони до двора, і їх там прийняли. Взяли пана до покою на вечерю, а Івана до пекарні. Іван повечеряв у пекарні, але ще був трохи голоден. А пан добре повечеряв у покою межи панами, але каже:

— Я буду спати лишень там, де мій Іван спить, бо боюся, щоби він не лишив мене з компанії.

І дали їм таку станцію, де були поскладані горшки з молоком. Пан ліг і заснув. А Іван устав, з кожного горшка сметану з’їв. А в той горнець, що призначений був на сметанку, накришив хліба; свого пана понамащував сметаною по голові, по тварі, а сам ліг спати. Встає рано ключниця сметанку збирати, а сметанки нема. Вона тоді наробила крику, що пан з кожного горшка поз’їдав сметану. І дають про те знати до того пана, що його був двір. А той пан каже:

— То не може бути, щоб пан збиткував, то, певне, Іван з’їв сметану.

Приводять їх обох до пана. Пан дивиться, Іван чистий, а його пан обгльопаний сметаною. Пан домовий звелів Івана й Іванового пана вибити і вигнати за браму (Івана менше били, а його пана більше).

Ідуть вони, вже додому вертаються. Та Іван іде скачучи, а пан іде плачучи. Іван іде та збирає по дорозі згублене пір’я. А пан запитує:

— Нащо ти, Іване, збираєш?

— Буду собі крила робити, — каже Іван, — й буду додому летіти.

А пан зачав і собі пір’я збирати, каже:

— Я теж буду летіти, я тебе не лишуся.

Назбирали — пан повні кишені, а Іван трошки в пазуху.

Приходять до міста. Іван мав ґрейцар і купив собі горнятко. А до того горнятка купив собі за другий ґрейцар дьогтю. А пан вже так обдерся в дорозі, що не мав ані ґрейцара. Та й каже корчмареві:

— Дай мені дьогтю.

— Я не маю нічого, — каже корчмар, — і не дам тобі нічого свого.

А Іван каже:

— Що пан мав корчмарем короводитися, най корчмар дозволить панові помочити руки в дьогтю.

І корчмар панові дозволив, пустив його до бочки з дьогтем, і той помочив обидві руки аж до плечей. Вийшли з міста в ліс. Приходять під дуба та й посідали собі. Каже Іван панові:

— Ліпи пір’я до рук.

Пан поприліплював пір’я до обох рук і питає Івана:

— А ти чому не мастиш руки дьогтем?

— Я допіро на дубі ліпити буду, — каже Іван.

— А що ж ти на дуба полізеш?

— Коли ж би я з землі на крилах піднісся? Я мушу з дуба летіти.

— То й я з тобою на дуба лізу, — каже пан. — Я тебе не лишуся.

Вилізли на дуба і пан, і Іван. Та й каже пан:

— Ну, роби собі крила.

— Я буду перший раз, — каже Іван, — несмарований летіти. Як на дорозі ослабну, то посмарую.

Зачав Іван махати руками, нібито хоче летіти. А пан каже:

— Ну, най я вперед лечу, бо ти умієш летіти і мене лишиш.

— Ей, ні, — каже Іван, — най я вперед лечу.

Нарешті Іван погодився: най пан летить наперед, а він лишиться ззаду.

Пан збив крильми і на землю впав. А Іван за паном помалу зліз з дуба. Та й пішли обоє просто додому.

Так орендар дістав від пана сотку, бо Іван його остаточно в дорозі ошукав.

За потрійну платню

Жив-був один пан. Багатий, та скупий. Поїде, бувало, кудись у гостину — сам їсть і п’є, а про свого візника і гадки не має. Тому-то ніхто довго не наймитував у скупого пана.

Аж ось знайшовся один хитрий парубок. Став працювати візником з такою умовою, аби той пан на його очах не їв і не пив. А коли хазяїн умову порушить, візник буде мати потрійну платню.

Зрадів скупий пан, що знайшов такого дурня. Адже він ніколи на очах у візника не їв і не пив: візник до нього завжди спиною сидить.

І от одного разу запросили пана до гостини. Поїхали звечора, бо дорога випала далека. А ніч така темна, хоч виколи око. Візник зупинив коней і сказав:

— Збилися ми з дороги… Не знаю, куди їхати!

— Який же ти у біса візник! — розсердився пан.

— Адіть, і ви не знаєте дороги.

Довелося ночувати в лісі. Розпріг наймит коней, пустив на обіч пасти. А сам ладить собі гостину: мав із собою наймит жарену гусятину. Витяг харчі,