Автор невідомий - Народні казки - Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час.

Пригода подякував ґаздині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі.

Увечері вернувся багач з лісу. Жінка весела й задоволена:

— У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали.

Багач сторопів.

— Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть…

— А я звідки знала? — сердилася багачка.

Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!

Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв:

— У неділю видаю заміж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля.

— Красно дякую, — поклонилася багачка.

– І ще прошу, абисьте пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас.

Багачка навіть не думала довго:

— Най буде, беріть!

— Але дайте їй файне вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, ковтки у вуха.

Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду.

Коли скриня була перед вікнами, Пригода побачив мальований віз і попросив:

— Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бідні.

Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і — щасливо!

Пригода їхав із села до села і роздавав багацьке добро бідним.

Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині:

— Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати…

На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.

І туди гаряче, і сюди боляче

Жив собі в одному місті багатий купець. Та такий жаднющий, такий загребущий — усе йому було мало. І було в того купця прислуги чимало. Трудяться ото слуги на нього від зорі до зорі, не розгинаючи спини, а купцеві все-таки здається, що за день вони зробили мало.

Об’явив купець по місту, що дає сто талярів тому, хто візьметься подовжити день.

Почув про це один селянин, пішов до купця:

— Кажуть, що ви, паночку, шукаєте такого чоловіка, який подовжить день. Хочу запитати вас, чи правда. Бо тепер тих брехунів розвелося стільки, що кинь палицю — в брехуна потрапиш.

— А ти можеш подовжити день? — питає купець.

— Бігме, що можу! — й оком не моргнув селянин. — Оце недавно я одному дідичу таку машину змайстрував, що сама його годує, поїть, роздягає, ще й казочки на сон розповідає…

Радіє купець, аж руки потирає:

— Гаразд, як зробиш і таку машину, що подовжить день, — сто талярів твої.

— Добре, спробую, — дав згоду селянин, — тільки цю машину самому панові доведеться крутити.

— Що ж, — купець почухався за вухом, — як треба, то треба. Аби тільки день зробився довшим…

Селянин узявся за роботу. Зробив три великі дерев’яні колеса, прикріпив на осі, приробив крила, мов до вітряка, корбу приладнав — машина готова!

— Тепер, паночку, крутіть, — і селянин показав на корбу. — Увечері я прийду за грішми.

Радий чи не радий, взявся купець за ручку. Колеса завертілися, зашуміли, загули. Крутить годину-дві, аж геть заморився. Ох, і важка робота! А тут ні зупинитися, ні перепочити, бо день умить скоротиться знову! У поті чола трудиться купець та все на сонце поглядає. А воно не дуже поспішає сідати на спочинок.

Коли це приходить отой селянин, що змайстрував машину.

— Ну, паночку, як? — питає й посміхається.

— Що ж, гроші твої… День таки довший став… Та чи не можна, чоловіче, аби крутив хтось інший? Я б ще грошей не пожалів…

— Чому не можна, паночку… — каже селянин. — Але тоді день більшим не буде.

Купець махнув рукою:

– І туди гаряче, і сюди боляче. Нехай день залишається таким, як був досі!

Як пан гавкав на старого пня

Був у селі пан. Одного разу він сказав бідному селянинові:

— Ти чоловік розумний. Я це здалеку чую.

— У нашому краї всі мужики розумні.

— А пани?

— На таке показує, що кожний пан ударений з-за рогу мішком по голові, — відповів селянин.

Пан подумав і знову спитав:

— А я розумний?

— Хто вас знає, пане! Треба придивитися й прислухатися. Аж потому можна би сказати, що ви за один.

— Ну що ж, тоді сідаймо на віз і помандруємо по світу. А ти придивляйся…

— Най буде, — мовив селянин.

Сіли вони на віз і рушили в дорогу. Де тільки не бували! А якось під ніч заїхали в ліс. Темно, хоч око виколи! Селянин швиденько назбирав ломаччя, розпалив вогонь. Сіли і вечеряють. А коли повечеряли, бідняк раптом схопився на ноги і — шульк у солому, що була на возі. Тільки ноги стирчать. Пан підійшов до нього й питає:

— Що сталося, чоловіче?

— Тс-с-с… Онде відмідь, ховайтеся!

Панисько оглянувся та й собі — в солому: здалося, що він бачить ведмедя в кущах. А селянин каже:

— Ой, якби в нас був хоч один пес!

— А то чому? — спитав пан.

— Ведмеді бояться собачого гавкання. Чому ви, пане, не взяли із собою пса? Можете загинути ні за що у ведмедячих лапах.

Пан ледве сопів. А потім порадив:

— Ти, чоловіче, сам загавкай.

— Я не можу, пане. У мене голосу нема. Треба тоненького, такого, як у вас.

Пан трохи подумав і спробував:

— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!

— От добре. Як будете, паночку, отак гавкати до самого ранку, то ведмідь і близько не підступить.

— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! — не вгавав панисько.

Селянин заснув, а панисько так захрип, що вже шавкотів.

Коли зійшло сонечко, бідняк прокинувся й питає:

— Що це ви шавкаєте?

— Та я захрип, бо-м на ведмедя гавкав.

— На котрого?

— Та на того, що в корчах.

— Ходім та й подивимось на вашого ведмедя.

Зайшли у кущі, а там — старий пнисько. Пан обійшов пня і спересердя плюнув.

— Ну, що маю казати про вас? — посміхнувся селянин.

Панисько ударив коней батагом, і за його возом тільки закурилося.

А бідняк реготав.

Ошуканий пан

Був у селі пан, і ніхто не міг його ошукати, ані змудрувати. Але приходить його орендар з корчми і каже:

— Прошу пана, в мене є такий Іван, що ошукає вас.

— Ех, що ти говориш, — каже пан. — У мене не