Олексій Миколайович Толстой - Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

лебеді, зроблені з вати, з золотими дзьобами.

З-за картонного дерева вигулькнув маленький чоловічок у довгій синій сорочці з довгими рукавами. Його обличчя було обсипане пудрою, білою, як зубний порошок. Він уклонився шановній публіці і сказав сумно:

— Добридень, мене звуть П’єро… Зараз ми зіграємо перед вами комедію під назвою «Дівчинка з блакитним волоссям, або Тридцять три потиличники». Мене битимуть палицею, даватимуть ляпаси та потиличники. Це дуже смішна комедія…

З-за іншого картонного дерева вискочив другий чоловічок, увесь картатий, як шахова дошка.

Він уклонився шановній публіці:

— Добридень, я — Арлекін!

Після цього він повернувся до П’єро й дав йому два ляпаси, такі дзвінкі, що в того зі щік посипалась пудра.

— Ти чого хникаєш, дурню?

— Я сумний, бо хочу женитися, — відповів П’єро.

— А чому ж ти не женишся?

— Бо моя наречена від мене втекла…

— Ха-ха-ха! — зареготав Арлекін. — Бачили дурня!

Він ухопив палицю й відлупцював П’єро.

— Як звуть твою наречену?

— А ти більше не битимешся?

— Е ні, я ще тільки почав…

— У такому разі її звуть Мальвіна, або Дівчинка з блакитним волоссям.

— Ха-ха-ха! — знову зареготав Арлекін і почастував П’єро трьома потиличниками. — Послухайте, шановна публіко… Та хіба ж бувають дівчатка з блакитним волоссям?

Але раптом, обернувшись до публіки, він побачив на передній лавці дерев’яного хлопчака з ротом до вух, з довгим носом, у ковпачку з китичкою.

— Дивіться, та це ж Буратіно! — вигукнув Арлекін, показуючи на нього пальцем.

— Живий Буратіно! — заволав П’єро, змахуючи довгими рукавами.

З-за картонних дерев вибігло багато ляльок — дівчатка в чорних масках, страшні бородані в ковпаках, волохаті собаки з ґудзиками замість очей, горбані з носами, схожими на огірок… Усі вони підбігли до свічок, що стояли вздовж рампи, і, вдивляючись у публіку, заторохтіли:

— Це Буратіно! Це Буратіно! До нас, до нас, веселий шалапуте Буратіно!

Тоді Буратіно з лавки стрибнув на суфлерську будку, а з неї — на сцену.

Ляльки підхопили його, почали обіймати, цілувати, щипати…

Буратіно перелітав з одних обіймів до інших.

Потім усі ляльки заспівали «Польку Пташку»:

Пташка польку танцювала

На лужку в ранковий час.

Дзьоб наліво, хвіст направо, –

Славна полька Карабас.

Два жуки — на барабані,

А у жабки — контрабас.

Дзьоб наліво, хвіст направо, –

Добра полька Барабас.

Пташка польку танцювала,

Бо весела та мала.

Дзьоб наліво, хвіст напіраво, –

Гарна полечка була!

Глядачі були зворушені. Одна з годувальниць навіть заплакала. А пожежник просто ридав ридма.

Тільки хлопчиська на задніх лавах обурювалися й тупотіли ногами:

— Годі лизатися, не маленькі, показуйте далі виставу!

Почувши цей галас, із-за сцени висунувся чоловік, такий страшний на вигляд, що можна було заклякнути від жаху, тільки глянувши на нього. Густа нечесана борода його тяглася по підлозі, вирячені очі оберталися, величезна пелька ляскала зубами, начебто це була не людина, а крокодил. У руці він тримав семихвостого нагая. Це був хазяїн лялькового театру, доктор лялькових наук синьйор Карабас Барабас.

— Га-га-га, гу-гу-гу! — заревів він на Буратіно. — То це ти перешкоджаєш показові моєї чудової комедії?!

Він схопив Буратіно, відніс його до комірчини театру й повісив на цвях. Повернувшись, насварився на ляльок семихвостим нагаєм, щоб вони вели виставу далі.

Ляльки абияк закінчили виставу, завіса опустилася, глядачі розійшлися. Доктор лялькових наук синьйор Карабас Барабас пішов на кухню вечеряти.

Засунувши нижню частину бороди в кишеню, щоб не заважала, він сів біля печі, де на рожні смажилися цілий кріль і два курчатка.

Послинивши пальці, він доторкнувся до смаженини, і вона здалася йому ще сирою.

У печі було мало дров. Тоді він тричі ляснув у долоні.

Прибігли Арлекін і П’єро.

— Принесіть-но мені цього гультяя Буратіно, — сказав синьйор Карабас Барабас. — Він зроблений з сухого дерева, я його підкину у вогонь, і моя смаженина швидко засмажиться.

Арлекін і П’єро впали навколішки, благали пожаліти нещасного Буратіно.

— А де мій нагай? — загорлав Карабас Барабас.

Тоді вони, ридаючи, пішли до комірчини, зняли з цвяха Буратіно й потягли на кухню.

Синьйор Карабас Барабас замість того, щоб спалити Буратіно, дає йому п’ять золотих монет і відпускає додому

Коли ляльки притягли Буратіно й кинули його на підлогу біля пічки, синьйор Карабас Барабас, грізно сопучи носом, ворушив коцюбою вугілля. Раптом очі його налилися кров’ю, ніс, а потім і все обличчя взялося поперечними зморшками. Мабуть, йому в ніздрі попала вуглинка.

— Аа… аа… аа… — завив Карабас Барабас, закочуючи очі, — аа-чхи!

І він чхнув так, що попіл здійнявся у пічці стовпом. Коли доктор лялькових наук починав чхати, то вже не міг зупинитися і чхав п’ятдесят, а коли й сто разів підряд. Від такого надзвичайного чхання він знесилювався і добрішав. П’єро нишком шепнув Буратіно:

— Спробуй-но з ним заговорити між чханням…

— Аа-чхи! Аа-чхи! — Карабас Барабас хапав роззявленим ротом повітря і з хряскотом чхав, тіпаючи головою і тупаючи ногами. На кухні все двигтіло, деренчали шибки, коливалися сковороди й каструлі на гвіздках.

Тим часом Буратіно почав підвивати жалібним тоненьким голоском:

— Бідолашний я, ніхто мене не жаліє…

— Перестань ревти! — крикнув Карабас Барабас. — Ти мені заважаєш!.. Аа-чхи!

— Будьте здорові, синьйоре, — схлипнув Буратіно.

— Дякую… А що — батьки твої живі? Аа-чхи!

— В мене ніколи, ніколи не було мами, синьйоре. Ой, я нещасний! — І Буратіно заверещав так пронизливо, що у вухах Карабаса Барабаса закололо, наче голкою.

Він затупотів чобітьми.

— Годі верещати, кажу тобі! Аа-чхи! А що — батько твій живий?

— Мій сердешний батько ще живий, синьйоре.

— Уявляю, що буде з твоїм батьком, коли він дізнається, що я на тобі засмажив кроля й двох курчат. Аа-чхи!

— Мій бідолаха батько все одно незабаром помре від голоду й холоду. Я його єдина підпора на схилі віку. Згляньтеся на мене, відпустіть, синьйоре. — Десять тисяч чортів! — заволав Карабас Барабас. — Ні про який жаль не може бути й мови. Кріль та курчата мають бути засмажені. Лізь у піч!

— Синьйоре, я не можу цього зробити.

— Чому? — спитав Карабас Барабас тільки для того, щоб Буратіно вів розмову далі, а не вищав у вуха. — Синьйоре, я вже спробував одного разу сунути носа у піч, та тільки проштрикнув дірку…

— Що за нісенітниці! — здивувався Карабас Барабас. — Як ти міг носом проштрикнути дірку в печі?

— Тому, синьйоре, що піч і казанок на вогні були намальовані на шматині старого полотна.

— Аа-чхи! — чхнув Карабас Барабас з такою силою, що П’єро відлетів ліворуч, Арлекін — праворуч, а Буратіно