Ірена Ігорівна Карпа - Волонтери. Мобілізація добра

А йому було незручно тягнутися до тарілки, ще й ногу сіпало. А волонтерів поруч не було. У Марини та Олени ті три вечори були зайняті іншим. Коли ж вони прийшли до нього у палату і спробували пересунути нерухому ногу, палець Олени провалився у щось м’яке й вологе: зі споду на гомілці утворився абсцес, під прозорою плівкою шкіри набралося гною, але цього ніхто не помічав, навіть дядя Саша, звиклий терпіти ще й не таке.

Ох, як «Аврора» розвернула корму! Як підняла бойовий прапор, як посунула коридором до чергової медсестри... Крейсер на бойовому рейді. А тоді, після словесного морського бою, випустивши пару, разом і рану почистили, і поприбирали.

Чому волонтери не роблять зупинок? Чому не можуть сказати «досить з мене»? Чому не перемикаються на свої справи? Бодай тимчасово.

В одної дитина без зимового взуття, доношує старе, а нове купити ніколи; у другої домашні вже забули, що таке недільний обід з борщем та варениками. Там чоловік усе розуміє й підтримує, а тут — знову обручку на столі залишив, добре, коли до вечора... Скільки можна, мовляв! І справді, скільки можна? Звідки ці запаси терпіння? Мабуть, звідки й терпець хлопців на фронті. Втомилися, а не вступаються, бо що тоді?..

Життя у госпіталі — як будь-де (з певними поправками, звичайно). І люди різні. Здавалося б, прооперовані, спільним побутом пов’язані, звиклі до стогонів і до «уток» на сусідньому ліжку. Госпітальне братерство. А от чогось один води з пляшки не вип’є, аби не запропонувати іншим, а другий півлітрову банку олів’є при всіх виїсть, дзенькаючи ложкою до скла, наповнюючи палату хвилюючим запахом домашньої кухні, — і нічого, лише утреться серветкою. Той червоною барвою вкривається, загикується, соромиться вимовити просте запитання, хоча діло дріб’язкове — труси попросити. А цей сприймає усе як належне («не бачиш, я тяжко поранений») і навіть не дякує за гостинці («он там запиши»).

Роздаємо у палатах те, що принесли: після обіду на це саме час. У Марини рука вже натренована: усе поділила, ще й запитує: кому йогурт? кому мандарини?.. свіжі газети?.. Одному книжки не потрібні, іншому цукерки. Від цигарок майже ніхто не відмовляється.

Часом видається, що найбільша тут потреба— поговорити, але у певний час, за певних обставин, коли це буде доречним. Бо можна невчасно прийти, коли людині живіт болить або коли у палаті зібралися фільм дивитися і вже на моніторі пливуть початкові титри. Ноутбуки тут є чи не у кожній палаті, майже усі подаровані, хоча дехто не вміє давати їм раду. Інше діло — розмови. Про що? Про колишню роботу. Про друзів. Про «козлів нагорі». Про зраду. Майже у кожного, хто зі Сходу, війна проїхалася гусеницями по сім’ях. Волонтерки знають або здогадуються, у кого дружина «за сєпарів», у кого зять по той бік воює, за ДНР чи ЛНР. Така правда життя. Що у країні, те й у сім’ях.

Проситься до висловлення щось дуже болюче, що хлопці там пережили; вони хочуть розповісти про те, що сидить скалкою у серці, у мозку, у пам’яті, будить серед ночі. Й водночас сторожко бережуть вхід до цієї потаємної кімнати. Найменший необачний рух, не та інтонація, поспішний невдалий коментар — і дверцята затраскуються.

Прийшла психолог, роздала фломастери й папір. Намалюйте дерево. Хлопці покрутили фломастери, хто у лівій, хто у правій... І білі аркуші залишилися чистими. Кінець експерименту. Такі підходи для іншої аудиторії, після інших травм. Психологи — вони теж різні. І не знати, з ким розмова піде, а з ким закінчиться, щойно розпочавшись.

У Марини товаришка вийшла заміж за американця, то його дядько (багато років тому повернувся з війни у В’єтнамі) дотепер відвідує психолога. Щотижня. Бо є така потреба. Психічне здоров’я нерідко потребує більшої уваги, ніж фізичні проблеми.

— 2 —

На подушці кіборга Яна — кумедний шматяний кіт, пошитий з кольорової тканини. Очі-ґудзики витріщає. Його хтось із відвідувачів подарував. Ян котів любить; коли вивозив сім’ю з Донецька, змушений був залишити своїх двох на сусідів. Був упевнений — тимчасово, вийшло — чи не назавжди. Ян почуває себе винним перед своїми котами, думає: як там вони? З ким? На новому місці до Яна з дружиною та донькою пристало мале кошеня на тоненьких ніжках-патичках — вони вигодували його з пипетки. Тепер буде з нами, каже Ян, хоч куди б нас занесло.

Ян отримав поранення при захисті Донецького аеропорту. Куля розтрощила кістку правої руки, застрягла у м’язі. Хірург кулю витягнув — віддав Янові. Шматок металу, холодна абищиця, а могла ж влучити трошки лівіше...

Кілька місяців тому Ян був гірником на шахті «Щеголка Глибока» у Донецьку. Він вже заробив собі «підземний стаж», може у п’ятдесят років іти на пенсію. На гірника він не подібний, виламується з певного стереотипу — і зовні, і внутрішньо. Мова інтелігентна, багато читає, переважно з електронної книжки, стриманий, ввічливий. А чого ж варто було очікувати від гірника? Колоритної говірки, присмаченої абсцентною лексикою?.. безцеремонності?.. бозна ще яких трафаретів, нав’язаних телевізором і відсутністю живого спілкування? У полоні банальних стереотипів живемо, одне одного маркуємо: «східняк», «західняк»...

— Нічим, — каже Ян, — я не примітний. Активістом не був, але те, що почалося на Донбасі у квітні, одразу не прийняв. Тоді ж записався в батальйон до Семена Семенченка, він тільки формувався у Дніпропетровську, навіть трохи побув у Нацгвардії під Києвом. Але обставини склалися так, що потрібно було повернутися у Донецьк... Мама сильно хворіла... Не вдалося її врятувати...

У протилежному куті палати тихе бубоніння. Тут розмови течуть у багатоканальному режимі, ніхто ні від кого не таїться, не ховається, бо й нема куди.

— Забрав дружину й доньку, — далі веде Ян, — і поїхали звідти. Виїжджали через ДНР-івські блокпости. Чоловіків виводили з автобуса, перевіряли документи. Один кричав нам: боягузи! хто захищатиме Донбас від нациків?!

Зупинилися у місті Дніпрорудному під Запоріжжям. Знайшов роботу, дружина теж. Але важко було слухати новини про Донецьк і дуже неприємно — про переселенців. Переселенці... — Ян робить паузу, добираючи слова, — ...вони різні. Хоча багато піни наїхало... Не зміг я залишатися там. У серпні була третя хвиля мобілізації, пішов у військкомат. Добровольцем. Потрапив в «учебку» «Десна». Розподілили у дев’яносто третю механізовану бригаду під Дніпропетровськом. Там формували перший батальйон, а у ньому — третю роту, яку мали відправити в аеропорт. Брали туди тільки добровольців.

— Хлопці, вечеряти будете?

До палати зазирає санітарка, тітонька з лагідним обличчям і червоними долонями. Тягне коридором візочок — баняк, стосик тарілок, нарізаний хліб.

Ян хитає головою: «дякую».

— Дивився на своє місто. З вікон