Томас Харріс - Сходження Ганнібала

витягнуті, чотири чорні птахи ключем курсували на південь, а на світанку над ними почалось ревіння літаків.

Вибух зенітного снаряда, лебідь-лідер здригнувся, не завершивши помаху крил, і почалося його довге падіння на землю, інші птахи розвернулися, загукали, почали спускатися колами. Поранений лебідь важко гупнув посеред чистого поля й укляк. Його подруга нашвидку сіла поряд із ним, вона скубла його дзьобом, чалапала навкруг нього з призивним гуготінням.

Він не ворушився. У полі гримонула шрапнель, і серед дерев у кінці лугу показалися російські піхотинці. Німецький танк перескочив траншею і помчав полем, стріляючи з коаксіального кулемета[11] в бік лісу. Ближче, ближче… Лебедиця розпросталася, розчепірила крила над своїм милим, і, хай танк був ширшим за них обох, його двигун стогнав не голосніше за її гаряче серце. Лебедиця стояла над лебедем і шипіла, вона встигла наостанок сильно вдарити крильми в броню, але танк перекотився через них, не зауваживши місива з плоті й пір’я на своїх гусеницях.

4

Лектери прожили в лісі три з половиною роки гітлерівської Східної кампанії. Довгу лісову стежину до мисливської хатинки засипало снігом узимку, вона густо заростала навесні, а влітку довколишні болота були занадто грузькими для танків.

Їм цілком вистачило борошна й цукру на першу зиму, та найважливіше, що в мішках була сіль. Наступної зими вони знайшли замерзлий труп коня. Порубали його сокирами й засолили м’ясо. Солили також форель і куріпок.

Іноді з лісу з’являлися люди в цивільному, тихі, мов тіні. Граф Лектер і Берндт розмовляли з ними по-литовському, а одного разу вони принесли чоловіка, його сорочка була просякнута кров’ю, нянечка якраз умивала йому обличчя, коли він помер на лаві в кутку.

У ті дні, коли сніг був занадто глибоким і виходити по здобич не було сенсу, пан Яков давав уроки. Він навчав англійської мови і дуже поганенької французької, а ще викладав історію Риму, роблячи особливий акцент на облозі Єрусалиму. На уроки збиралися всі. Історичні події він перетворював на драматичні оповідки, інколи, зважаючи на свою аудиторію, виходив за строгі наукові межі і прикрашав їх вигадками.

Математику він викладав Ганнібалові окремо, оскільки уроки вже сягали того рівня, якого інші не могли зрозуміти.

Серед книжок пана Якова був «Трактат про світло» Християни Гюйгенса[12] в шкіряній палітурці, Ганнібала захопила ця книжка, він рухався слід у слід за думками вченого, відчуваючи як той наближається до відкриття. «Трактат про світло» асоціювався в його уяві з сяянням снігу і райдужними поблисками, що їх породжували старі шибки. Елегантність Гюйгенсової думки нагадувала йому чисті, спрощені лінії зими, структуровані по аркушах. Ось клацнула, відмикаючись, скринька, а в ній є принцип, що працює безперервно. Цю незрадливу насолоду він почав відчувати, тільки-но навчившись читати.

Ганнібал Лектер завжди вмів читати, чи то так здавалося няньці. Вона недовго читала йому вголос, дворічному, найчастіше з книжки братів Грімм, ілюстрованої дереворитами, на яких всі персонажі були взуті в гостроносі черевики. Він слухав няньчине читання, тулячись до неї голівкою, вдивлявся у друковані слова, і раптом якось вона побачила його самого з розгорнутою книжкою, він втупився в неї лобом, потім підвів голову на фокальну відстань і почав голосно читати з няньчиним акцентом.

Батько Ганнібала мав одну характерну рису — допитливість. Із цікавості граф Лектер наказав слузі притягти для Ганнібала важкі словники до замкової бібліотеки. Англійські, німецькі і двадцять три томи литовського словника. І залишив сина наодинці з ними.

Коли Ганнібалові виповнилося шість, відбулися три важливі події.

По-перше, він відкрив для себе «Начала» Евкліда,[13] старе видання з намальованими вручну ілюстраціями. Він водив по малюнках пальцем і притулявся до них лобом.

Тієї осені він отримав подарунок — малу сестричку Мішу. Йому здавалося, що Міша скидається на якусь зморщену червону білочку. Глибоко в серці йому було жаль, що вона не мала обличчя її матінки.

Обкладений по всіх фронтах, він мріяв про те, як би було гарно, аби орел, що інколи кружляв над замком, вхопив його малу сестричку і лагідно відніс її в дім до якоїсь щасливої селянської родини, у далеку країну, де всі жителі схожі на білок, бо ж вона там теж виглядатиме своєю. Водночас він зрозумів, що любить її любов’ю, якій нема ради, і коли вона підросла настільки, що навчилася дивуватися, йому закортіло показувати їй різні дивні речі, він хотів, щоби вона відчула радість відкриттів.

Того ж таки року, коли Ганнібалу виповнилося шість, граф Лектер з’ясував, що його син вирахував висоту замкових веж за довжиною їхніх тіней, покладаючись на інструкції, котрі, за його словами, він отримав напряму від самого Евкліда. Тоді граф Лектер пошукав кращого вчителя — і за шість тижнів з Лейпцига приїхав пан Яков, учений без гроша в кишені.

Граф Лектер познайомив пана Якова з його учнем у бібліотеці і залишив їх на самоті. У теплу погоду в бібліотеці стояв запах холодного диму, що намертво всотався у замкові камені.

— Батько каже, що ви навчите мене багатьох речей.

— Якщо ви захочете навчитися багатьох речей, я можу вам допомогти.

— Він каже, ви великий учений.

— Я студент.

— Він казав моїй матері, що вас вигнали з університету.

— Так.

— Чому?

— Тому що я єврей, ашкеназі,[14] якщо точно.

— Розумію. Ви нещасний?

— Від того, що я єврей? Ні, я щасливий.

— Я мав на увазі — тому, що ви не в університеті?

— Я радий, що я тут.

— Ви вважаєте, що я вартий того, щоб ви витрачали на мене свій час?

— Кожна особистість варта витраченого на неї часу, Ганнібале. Якщо людина на перший погляд здається тупою, придивляйтеся уважніше, заглядайте їй у нутро.

— Вас поселили в кімнаті з ґратами на дверях?

— Так.

— Вони більше не замикаються.

— Мені приємно було це побачити.

— Там колись тримали дядька Елгара, — повідав Ганнібал, розкладаючи перед собою олівці. — То було у 1880-х, ще до мене. Подивіться на шибку у вашій кімнаті. Там є точна дата, яку він вирізав діамантом на склі. Це його книжки.

Ряд величезних томів у шкіряних палітурках займав цілу полицю. Остання в ряду книга була обсмалена.

— Там тхнутиме димом у дощ. Стіни кімнати обкладали тюками сіна, щоб приглушити його проповіді.

— Ви сказали, його проповіді?

— То були релігійні казання. Але чи знаєте ви значення слів «хіть» або «хтивість»?

— Так.

— Я не зовсім їх сам розумію, проте це щось таке, чого не можна вимовляти при мамі.

— Я так само це розумію, — погодився пан Яков.