Густаво Адольфо Беккер - Рими

мене питаєш,

        Твоя зіниця — синь чистоти.

Що це — поезія? Чи невідомо?

        Поезія… — це ти.

XXII

Як жити ружі — адже приколола

        Ти біля серця її?

Я ще ніколи не бачив вулкана,

        Де виростали б гаї.

XXIII

Весь світ — за погляд єдиний;

За усміх — небо в дарунок;

А за цілунок… Не знаю,

Що дав би тобі за цілунок!

XXIV

Обвивши стовбур той самий,

Два сплески вогню червоні

Зближаються і цілунком

Утворюють спільний пломінь;

Дві ноти, що їх із лютні

Рука висмикує рвійно,

Стрічаються на просторі

У гармонійних обіймах;

Дві хвилі, що разом плинуть

Померти на узбережжі,

Розбившись, срібним плюмажем

Уяву нашу бентежать;

Два випари над водою,

Що з озера відлетіли,

З'єднавшися ген, у небі,

Утворюють хмару білу;

Два одночасні цілунки,

Поєднані дві ідеї

Та дві луни, що змішались, —

Це душі твоя з моєю.

XXV

Коли тебе серед ночі

Крилами сон накриє

І на ебенові дуги

Схожими стануть вії,

Щоб серця твого почути

Биття я дістав надію

І голову твою сплячу

Схилити мені до шиї,

        Душе, віддав би,

        Чим володію:

        Повітря, світло

        І думку-мрію!

Коли твій погляд упнеться

У щось не видиме зором

І губи твої освітить

Відбитий усміх прозоро,

За те, щоби прочитати

Задуму чола твойого,

Яка пливе понад люстром,

Неначе хмара над морем,

        Душе, віддав би

        Бажань сувої:

        Золото, славу,

        Дух у розвої!

Коли слова твої змовкнуть,

І подих стане вчащати,

І щічки почервоніють,

І змружиш очей агати,

Щоби поміж вій уздріти

Вологого зблиск багаття,

Ту іскру палку, що рветься

З вулкана бажань завзятих,

        Душе, віддав би

        Всі сподівання,

        Дух, віру, землю,

        Небесні хлані!

XXVI

Хай проти волі, та зізнатись мушу

        Тобі, моя любове,

Що лірика є вартісною тільки

Тоді, як асигнація — основа.

Якийсь-то бевзь, почувши й здивувавшись,

        Гнівливе кине слово:

«Збігає дев’ятнадцяте століття,

А жінка запродатися готова…»

Дурня! Поетів не зігріє ліра,

Коли огорне холод їх зимовий!

Отак собаки гавкають на місяць!

Відомо нам обом, про що йде мова:

Талановитий пише дуже рідко,

Бо золото — поезії умова.

XXVII

Пробудженої боюся,

Тебе споглядаю сплячу;

Тому-то, моя любове,

Коли ти спиш, я це бачу.

Прокинешся ти, і усміх

Тривожних уст заіскриться —

Так грають у сніжнім небі

Кармінові блискавиці.

Твій усміх легенькі зморшки

Близ губ утворює скраю,

Що схожі на слід сяйливий

Світила, яке вмирає…

— Спи!

Опісля сну твої очі

Лисніють вологим блиском,

Немов на гребені хвилі

Викрешує сонце іскри.

Сумирно сяють повіки,

Якщо ти спиш у спокої,

Подібно ллється проміння

Довкруги лампи нічної…

— Спи!

Прокинувшись, ти говориш,

І мова твоя тремтлива

Неначе в кубок злотавий

Із перлів ринула злива.

У сні твій подих тихенько

Й розмірено щось мурмоче;

Моя душа закохалась —

Їй чується щось пророче…

— Спи!

Аби притлумити серце,

На нього поклав я руку —

Нехай урочиста тиша

Не відає його стуку.

Фіранки твого балкона

Я щільно прикрив зарані,

Аби не збудило блиском

Тебе дразливе світання…

— Спи!

XXVIII

Коли під габою ночі

Жаданий голос шепоче,

Сумну тривожачи тишу,

В душі моїй він колише

Солодкі спогади знов;

Скажи: чи вітру стогнання,

Чи, може, твої зітхання

Нагадують про любов?

Коли, здіймаючись, сонце

Багрянить моє віконце,

Й моя любов тебе кличе,

Я подих губ таємничих

Ніби вчуваю, снаго;

Скажи: чи то маячіння,

Чи то поцілунок нині —

Віддарок серця твого?

Якщо серед дня, що сяє,

Чи в темряві небокраю,

Повсюди кружляти мушу

І кличу кохану душу

Я в сонмі бажань і мрій,

Скажи: чи ти є марою,

Чи стрінуся я з тобою,

Щоб випити подих твій?

XXIX

Ждав я, що на колінах

        Книжку розгорне;

Моєї щоки торкнулись

        Кучері чорні;

Ми літер не помічали,

        Мабуть, обоє;

І я, і вона сиділи

        У супокої;

Скільки те все тривало?

        Напевне, довго.

Я пам’ятаю: чувся

        Хіба що подих,

Коли зривався хутко

        З губи сухої.

Згадую: ми повернулись

        Раптом водночас,

Стрілися наші губи

        І наші очі.

То було твором Данте,

        «Пекло» було то.

Глянули ми на книжку,

        І я промовив:

— Чи може бути поема

        В єдинім слові?

Вона відказала палко:

        — Знаю, що може!

XXX

Показалася в оці у неї сльозина,

Я пробачення хтів попросити — овва,

Їй гординя гірке осушила ридання,

І мого каяття не звучали слова.

У житті ми відмінні обрали дороги,

Та любов наша й досі над нами сія;

Я кажу: «І навіщо промовчав тоді я?»

А вона: «І чому не заплакала я?»

XXXI

Наша любов — ніби трагічна п’єска

З сюжетом нісенітним,

Де все серйозне і смішне змішалось,

        Крізь сльози усміх квітне.

Але в кінці історії цієї

        Найгірша є загроза,

Що випали їй сльози та розваги,

        Мені ж — хіба що сльози!

XXXII

Проходила, огорнута красою,

        Ваблива та ясна;

Не дивлячись, я озирнувся; прецінь,

Мені почувся шепіт: «Це вона».

Хто поєднав смеркання зі світанком?

        Не відаю: імла

Змішалася в короткій ночі літа,

І знаю я, що жінка та… «була».

XXXIII

Питання — у словах, де полягає

        Розлучення причина;

Обом нам не дізнатися ніколи,

        Чия була провина.

Зігнорував, на жаль, словник любові

        Нагальну необхідність

Дізнатися, де гордість — просто примха,

        А де — висока гідність!

XXXIV

Крокує мовчки, й порухи жіночі —

        Гармонія у тиші;

Лунають її кроки, наче крила

Мелодії, що ритміку колише.

Нагадують напіврозкриті очі

        Яскраве світло днини;

Охоплюють вони і землю, й небо,

Запалюючи у своїх глибинах.

Сміється, і звучать у сміху сплески

        Біжучого потоку;

Коли заплаче, то в усіх сльозинках

        Є лагідність глибока.

Вона і світло має, і парфуми,

        І лінію, і колір;

Є форма, що породжує бажання,

І вираз — для поезії доволі.

Є нерозумною?.. То що ж, допоки

        Мовчить — є таємниця,

Для мене це мовчання важить більше,

Ніж те, що плеще інша молодиця.

XXXV

Ти забула мене — дивини в цім немає,

Дивиною були скорше ніжності