Густаво Адольфо Беккер - Рими

зображено напрочуд тонко.

Передчуття ранньої смерті викликало в Беккера бажання розгадати таємницю потойбічного світу. Звідси — вірш про душу, яка покидає людське тіло під час сну, щоби злетіти до небесних сфер, хай і ненадовго; поезії про померлих красунь, чий спокій охороняють зображення прекрасних ангелів. Хтось назвав цього поета «акордеоном, на якому грає ангел». Я дещо змінив би цей вислів. Для мене Ґуставо-Адольфо Беккер — не ангельський акордеон, а радше ангел, який грає на акордеоні. Ангел небесної — іспанської — поезії.

Григорій ЛАТНИК

Рими

I

Я знаю гімн, що, дивний і потужний,

Морок душі осяє, як проміння,

А ці рядки — його слабке відлуння,

Що прагне пересилити затіння.

Хотів би я ту велич записати,

Долаючи хисткої мови муки,

Словами, що передали б у часі

Зітхання й усміх, кольори і звуки.

Та не знайду я способу, красуне,

Намарно захопившись боротьбою;

Я зміг би, певне, гімн цей проспівати

На самоті зоставшись із тобою.

II

Стріла, з тятиви зірвавшись,

Летить, тремтлива й пружна,

Не відаючи в польоті,

У що ввіткнеться вона.

Листок зів’ялий, опалий,

Ніколи не знає, де,

Підхоплений вітровищем,

На землю знов упаде.

Морська величезна хвиля,

Яку жене буревій,

Не відає узбережжя,

Де слід зупинитись їй;

А мерехтливе проміння,

Привабливе та ясне,

Не знає тієї миті,

Коли востаннє сяйне.

Отак і я: йду світами,

Свою долаючи путь,

І не уявляю зовсім,

Куди стежки приведуть.

III

Стрясання чудернацьке,

Що збуджує ідеї,

Наче безладні хвилі

Штовхає гураґан;

Щось у душі шепоче,

Здіймаючись угору, —

Так виверженням лави

Загрожує вулкан;

Безформні силуети

Істот невірогідних,

Неначе крізь завісу

Пейзажів каламуть;

Барвисті переливи,

Які в повітрі схожі

На часточки веселки,

Що в сяєві пливуть;

Думки, що слів не мають,

Слова, які без сенсу;

Каденції без ритму,

Сумбурні, в метушні;

Спомини, забаганки

Речей, що не існують;

Веселощі раптові,

Передчуття журні;

Знервована дієвість,

Що без застосування;

У леті без гнуздечки

Коня палкий нестрим;

Безумний пломінь духу,

Що пристрасно палає,

Божественне сп'яніння

Творця, що править ним…

        Натхнення є таким!

У мозку сильний голос

Уговтує безладдя,

А з-поміж темних тіней

Вже світло вирина;

Гнуздечка злотосяйна

Приборкує потужно

В оскаженілім леті

Прудкого скакуна;

Вузький промінчик світла

Думки у сніп'я в'яже;

Роздерши хмари, сонце

Здіймається увись;

Рука розумна, мовби

Перлини у намисто,

Збирає слів пучечки,

Щоб сенсові дались;

Гармонія знаходить

Потрібні темп і розмір,

Аби примхливі ноти

Зібрати у вінець;

З пластичною красою,

Близьку до ідеалу,

Вирізьблює статую

Із каменю різець;

Довкілля, де ширяють

Думки у круговерті, —

Їх вабить і гуртує

Принадливий полон;

Потік, де буйні хвилі

Гамують спрагу жару,

Оаза, що для духу —

Потужний бастіон…

        Таким є наш резон!

Завдаючи поразки

У битві їм обом,

Спроможний тільки Геній

З’єднати їх ярмом.

IV

Ні, не кажіть, що вже немає скарбу,

        Без тем замовкла ліра старовинна.

Поети, може, зникнуть; та ніколи

        Поезія не згине!

Допоки хвилі світла в поцілунку

        Тремтять, палкі, неспинно;

Допоки сонце поміж хмар роздертих

        Відсвічує карміном;

Доки повітря з пахощами квітів

        Над нами тихо лине;

Доки весна буятиме довкола,

        Поезія не згине!

Доки наука віднайти не зможе

        Життя джерела дивні,

Допоки море й небо — це безодня,

        Не знана для людини;

Допоки Людству в русі невідомо,

        Куди ведуть стежини,

Допоки буде таїна для нього,

        Поезія не згине!

Допоки душу радість огортає,

        Хоч і нема причини;

Допоки гірко й журно, але з ока

        Не котиться сльозина;

Допоки серце з розумом воюють

        Нещадно, без упину,

Допоки є надії й спогадання,

        Поезія не згине!

Допоки будуть очі, що сприймають

        Інших очей проміння;

Допоки поміж різними устами

        Триває шепотіння;

Допоки дві душі єднають шалом

        Свого єства глибини,

Доки на світі є краса жіноча,

        Поезія не згине!

V

Якийсь-то дух без назви,

Непоясненна сутність,

Не визначена сенсом

Моя в житті присутність.

Пливу я в порожнечі,

Де сонячні пожари,

Тремчу помежи тіней

І лину там, де хмари.

Віддаленої зірки

Габою золотою

Я є; високий місяць

Байдуже сяє мною.

Я — хмара, яку сонце

Загравою накрило,

Я — пам'ятник сліпучий

Заблуклого світила.

Я — сніг урвистих піків,

Вогонь пісків бентежний,

Блакитна хвиля моря

І піна узбережжя.

Я є звучанням лютні,

Фіалки ароматом,

Я — кладовища вогник

І плющ руїн завзятий.

Я жайвором співаю,

Дзижчу також охоче

І можу відтворити

Шуми посеред ночі.

В потоці гуркочу я,

Свистіти в іскрі вмію,

Я — блискавиці спалах,

Ревіння буревію.

Я — між горбами річка

І шелех трав стоячих,

Зітхання в чистій хвилі,

В сухім листку я плачу.

Я з часточками диму

Гойдаюся і щезну —

Підносить він до неба

Свій закрут величезний.

Розвішують комахи

Злотаве павутиння —

Гойдаюсь між дерев я

В сієсті тихоплинній.

За німфами женуся,

Зближаюся поволі,

У воду кришталеву

Вони стрибають голі.

В кораловому рифі

Перлини — як відрада,

І ваблять в океані

Мене прудкі наяди.

В заглиблених печерах —

Їм сонце невідоме —

Багатства споглядаю,

Що їх вартують гноми.

В минувшині шукаю

Сліди імперій стерті,

Що й назви загубили

Після своєї смерті.

Світи спостерігаю

В шаленому крутінні,

Моя зіниця бачить

Усесвіту творіння.

Мені відомі сфери,

Де тиша заніміла,

Духу життя чекають

Там нечіткі світила.

Десь піді мною — прірва,

А я — місток над нею,

Драбина я незнана

Між небом і землею.

Я — наче невидиме

Кільце, котре єднає

Світ визначений форми

І думки світ безкраїй.

Я, врешті, є тим духом

Із таємничим злетом,

Який відомий тільки

Тому, хто є поетом.

VI

Наче вітрець, що овіває рани

Понад похмурим полем різанини

Та з пахощами й музикою потай

Кудись подалі серед ночі лине,

Прикметою і ніжності, і болю,

Англійський барде, у страхітній драмі

Офелія, що розуму позбулась,

Зриває квіти, ідучи з піснями.

VII

У кутку неосвітленім залі,

Вкрита пилом — печальна ця мить, —

Позабута господарем, певне,

Тиха арфа стоїть.

Дивний звук причаївся у