Елізабет Макнейл - Дев’ять з половиною тижнів

нічого спільного, окрім того, що він грає в теніс там, де і я, і працює зі мною в одній компанії, де часто не може виконати роботу вчасно, тож змушений постійно наздоганяти, брати інтенсивний курс, мов у середній школі. Він не дуже кмітливий, та й узагалі поводиться, мов ганчірка. Він прийде о восьмій; знайома історія, чергова фігня, яку він мав зробити два тижні тому, а тепер панікує. Мені справді дуже шкода. Але нам доведеться піти до спальні, і ти подивишся телевізор».

«Я б краще пішла додому», — кажу я. «Ні, не підеш, — відповідає він. — Не йди додому, саме цього я й боявся. Слухай, ми повечеряємо, ти кілька годин чимось розважиш себе сама, — зателефонуй матері, наприклад, роби, що тобі заманеться, — і ми чудово проведемо час, коли він піде. Буде ж лише десята вечора. Гаразд?» «Узагалі-то я не маю звички телефонувати мамі, коли треба вбити годину-другу, — кажу я. — Мені огидна сама ідея вбивання двох годин, трьох, байдуже. Шкода, що я не маю із собою роботи…» «Обирай, — каже він. — Усе, що забажаєш, аби не сумувала». Він з ентузіазмом простягає мені свій портфель із паперами, і я щиро сміюся.

«Гаразд, — кажу я. — Знайду собі щось почитати. Але я піду до спальні, і твій знайомий навіть гадки не повинен мати, що я тут. Якщо о десятій він усе ще буде в тебе, я візьму мітлу, накину на голову простирадло, вийду до вас і буду непристойно танцювати». «Чудово, — сяє він. — Телевізор я все одно принесу сюди про всяк випадок, якщо тобі стане сумно. А після вечері збігаю до газетного кіоску, що за квартал звідси, і принесу тобі купу журналів, аби почерпнула звідти кілька нових хтивих рухів і поз, про які могла не знати раніше». «Дякую», — кажу я, і він усміхається.

Після салату із соковитим шматком м’яса ми п’ємо каву у вітальні, сидячи на глибокому м’якому дивані, оббитому блакитною тканиною, що потерлася на ручках до майже сірого кольору, і тугою окантовкою, що де-не-де також надірвана. «І що ти з нею робиш, з цією кавою?» — питаю я. «Роблю, — спантеличено повторює він. — Нічого, вона зварена в кавоварці. Щось не так?» «Стривай, — кажу я, — я обійдуся без журналів, якщо ти даси мені отого Жіда в блискучій білій обкладинці, що стоїть на лівій верхній полиці у вітальні. Я звернула увагу на корінець тієї книги ще за вечерею. Цей чоловік завжди видавався мені вельми розпусним». Проте коли він дає мені книжку, виявляється, що вона французькою. А Кафка, що впав із полиці, коли він тягнувся за Жідом, — німецькою. «Не зважай, — кажу я. — У тебе є “Розбите серце Белінди”? Або ще краще — “Пристрасті буремної ночі”?» «Мені прикро, — каже він, — але, здається, у мене нема жодної…» Його турботливий, зніяковілий голос дратує мене. «Тоді “Війну і мир”, — в’їдливо кидаю я. — У тому рідкісному, вишуканому японському перекладі».

Він кладе на стіл дві книжки, які тримав у руках, і обіймає мене. «Мила моя…» «А також, — перериваю я його голосом, таким же невдоволеним та обуреним, як і я сама, — це трохи поспішно — називати мене милою, чи не так? Ми знайомі лише дев’яносто шість годин». Він притягує мене до себе й міцно обіймає. «Послухай, я не можу описати, наскільки мені шкода, що плани змінилися. Цей прицюцькуватий… Я зараз просто все скасую».

Щойно він тягне руку до слухавки, я почуваюся смішною. Я прочищаю горло, голосно ковтаю й кажу: «Не зважай на це. Мені знадобиться дві години, аби прочитати газету, а якщо ти даси мені папір, то я напишу листа, що його вже кілька місяців як мала відправити. Це буде гарним поштовхом для мого сумління. А ще мені знадобиться ручка».

Він із полегшенням широко всміхається; іде до великого дубового столу на тому кінці вітальні, вертається з пачкою тонкого паперу кремового кольору; передає мені авторучку з внутрішньої кишені свого піджака та несе телевізор до спальні. «Я дуже сподіваюся, що це не засмутить тебе, — каже він. — Таке більше не повториться». Я ще й гадки не маю, наскільки ретельно він дотримається цього слова.

Коли дзижчить вхідний дзвінок, я вже лежу на його ліжку, влаштувавшись на одній із подушок, яку приставила до стіни; мої коліна зігнуті, його масивна авторучка твердо й зручно лежить у моїй руці. Я чую, як двоє чоловіків вітаються, але тільки-но вони починають бесіду, я насилу можу розрізнити хіба поодинокі слова.

Я пишу листа («…зустріла цього чоловіка кілька днів тому, дуже непоганий початок, дуже відрізняється від Джері, який зараз більш ніж щасливий із Гаррієт, ти мусиш пам’ятати її…»), кидаю побіжний погляд на «Таймс», наспіх читаю свій гороскоп у «Пост»: «Припущення легко розвивати, але слід бути обережним, адже вони знецінюються тому, що стають усім відомі. Не плануйте нічого на ранок: цей час знадобиться вам для невідкладних покупок». Уперше у своєму житті, думаю я, мені б хотілося зрозуміти, що означає цей мій гороскоп. Я витягую ноги й падаю на подушку, немов розчавлена. Упродовж тих кількох годин, що я провела з ним тут, у його помешканні, я не приділяла уваги тому, що мене оточує. Тепер я бачу, що тут нема особливо на що дивитися. Це велика кімната з високою стелею, на підлозі лежить такий самий сірий килим, що й у коридорі та вітальні. Стіни білі, повністю голі. Ліжко, що стоїть на низькій платформі, невелике, воно здається зовсім малим. Простирадла білі — свіжі, зауважую я, такі, як у понеділок; як часто цей чоловік змінює простирадла? — ковдра світло-сіра, постільного покривала взагалі нема. Два високі вікна на стіні ліворуч від ліжка закриті жалюзі з бамбука, пофарбованого в білий колір. З одного боку ліжка стілець, на якому зараз поставлено телевізор із програвачем; приставний столик із такого ж дерева, що й платформа, стоїть праворуч. Лампа на цьому столику має білий абажур, круглу біло-блакитну підставку — такі роблять з китайських ваз — та лампочку розжарювання на 75 ватів. Мені подобається витончена підставка, але водночас я думаю: «Де б він цим не займався, чоловік, у ліжку якого я зараз лежу, певно не читає в ньому свої книги мовою оригіналу. Як можна не насолоджуватися одним із найприємніших задоволень, що доступні людині? Усе, що