Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Отож зібралася з силами й знову почала тужитись. Вона заплющувала очі й тужилась. Удихала й тужилась. Плакала і дивилася вгору. Між трухлявими дошками стелі бачила безхмарне небо. Й там побачила своє дитя. Воно непевно підвелося й стало на ноги. Колоска подивилася на нього так, як не дивився ще ніхто й ніколи: з величезною, невимовною любов’ю. Це був хлопчик. Він підняв із землі гілку, і гілка перетворилася на вужика. Колоска була щаслива. Вона лягла на листя й провалилась у якийсь темний колодязь. Повернулися думки й спокійно, граційно плинули її розумом. «Отже, тут є колодязь. Отже, в колодязі є вода. Замешкаю в колодязі, бо в ньому прохолодно й волого. В колодязях граються діти, а слимакам повертається зір і дозріває зерно. Матиму чим годувати дитину. Де дитина?»

Вона розплющила очі й, перелякана, відчула, що час зупинився, немає ніякої дитини.

Знову почались перейми, й Колоска закричала. Кричала так голосно, аж затряслися недоруйновані стіни будинку й сполошилися птахи, а люди, що згрібали сіно на луках, підводили голови та хрестилися. Колоска захлинулась і проковтнула цей крик. Зараз вона кричала всередину, в себе. Її крик був такий потужний, що живіт поворушився. Колоска відчула між ногами щось нове й незначне. Підвелася та глянула в обличчя своїй дитині. Повіки дитини були болісно стулені. Колоска напружилася ще раз, і дитя народилось. Тремтіла від зусиль, спробувала взяти його на руки, але руки не зуміли натрапити на образ, який бачили очі. Незважаючи на це, Колоска зітхнула з полегшенням і дозволила собі провалитися кудись у темряву.

Коли прокинулась, то побачила біля себе дитя: скоцюрблене й мертве. Вона намагалася притулити його до своїх грудей. Її персо було більшим від дитяти, болісно живим. Довкола кружляли мухи.

До самого вечора Колоска намагалася приохотити мертву дитину до ссання. Тоді знову почались перейми й вийшла плацента. Колоска знову заснула. Уві сні годувала дитину не молоком, а водою з Чарної. Дитина була упирем, що сідала людям на груди й висотувала з них життя. Жадала крови. Сон Колоски ставав дедалі неспокійнішим та важким, але вона не могла прокинутися. Дивиться — якась жінка, велика, мов те дерево. Колоска бачить її до найменших дрібниць, кожну рису обличчя, зачіску, одіж. То дуже могутня жінка. Має хвилясте чорне волосся, наче в єврейки, та напрочуд виразне обличчя. Колосці вона здається вродливою. Зажадала її всім своїм зболеним тілом, але це не було жадання, яке вона знала, з низу живота, з-поміж ніг; воно йшло звідкись ізсередини тіла, з грудей, десь від серця. Могутня жінка схиляється над Колоскою й гладить по щоці. Колоска зблизька зазирає в її очі й бачить у них щось таке, чого досі не знала і навіть не думала, що воно існує. «Ти моя», — промовляє величезна жінка й гладить Колоску по шиї й по набряклих грудях. Там, де пальці торкають Колоску, тіло стає блаженним і безсмертним. Колоска вся віддається цим дотикам. Згодом велика жінка бере Колоску на руки й пригортає до грудей. Колоска спеченими губами знаходить пипку. Пипка пахне тваринною шерстю, роменом і рутою. Колоска ссе й ссе.

В її сновидіння вдарив грім, і раптом вона побачила, що й досі лежить у розваленому будинку на листі лопухів. Навколо стояли сутінки, Колоска не могла збагнути, чи це світанок, чи вечір. Знову десь дуже близько вдарив грім, і тут з неба ринула злива, що глушила удари грому. Дірявий дах протікав, і дощовиця змивала з Колоски кров та піт, холодила розпашіле тіло, поїла й годувала її. Колоска пила воду просто з неба.

Коли таки розвиднилось, вона виповзла з руїн і почала рити яму, витягаючи з землі переплетене коріння. Земля була м’яка й піддатлива, ніби прагнула допомогти людині. В нерівну яму Колоска поклала тіло немовляти.

Довго вигладжувала ту могилку, а коли підвела голову й розглянулась, — усе було іншим. Це вже не був світ, що складався з окремих предметів, речей і явищ навкруг тебе. Те, що побачила Колоска, стало єдиною брилою, єдиною великою твариною або єдиною великою людиною, яка прибирала різних образів, щоб множитись, помирати й відроджуватися. Все навкруги Колоски було єдиним тілом, і вона теж була частиною цього великого тіла — величезного, всесильного, неймовірно потужного. В кожному русі, в кожному звуці проявлялася його потуга, яка воліла сама творити щось з нічого і перетворювати щось у ніщо.

Колосці паморочилася голова, тож сперлася спиною на розвалений мур. Саме споглядання п’янило, немов горілка, каламутило думки й будило десь у животі сміх. Ніби все було таким, як завжди: за невеликою зеленою лукою, через яку вилась піщана дорога, темнів бір, порослий на узліссі ліщиною. Легкий вітерець ворушив травою та листям, грав десь коник-стрибунець і дзижчали мухи. Нічого більше. Однак Колоска тепер бачила, яким чином коник-стрибунець єднається з небом і що ховає ліщина при лісовій дорозі. Бачила й ще більше. Бачила силу, яка проникає в усе, розуміла її дію. Бачила обриси інших світів та інших часів, розпростертих над і під нашими. Бачила також речі, котрих не можна означити словами.

Час Лихого Чоловіка

Ще перед війною в лісах навколо Правіка з’явився Лихий Чоловік, хоча хтось такий, як він, міг би жити в тому лісі здавна.

Спочатку навесні було знайдено на Водениці піврозкладене тіло Бронека Маляка, про якого всі думали, що він поїхав до Америки. З Ташува прибула поліція, оглянула місце й возом забрала тіло. Поліцаї приходили в Правік ще кілька разів, та нічого не виходили. Вбивцю не знайшли. Згодом хтось пригадував, ніби бачив у лісі чужого чоловіка. Він був голий, зарослий, як мавпа. Перебігав од дерева до дерева. Дехто знаходив у лісі дивні сліди: викопану в землі яму, відбиток стопи на піщаній стежці, вбитих тварин. Хтось чув у лісі виття, страшне, напівлюдське-напівзвірине скавуління.

Отже, пішли балачки, звідкіля взявся Лихий Чоловік. Тож перед тим як стати Лихим Чоловіком, він був звичайним дядьком, який учинив страшний злочин, хоча точно й не відомо який.

Байдуже, у чому полягав той злочин, але чоловіка гризло сумління й не дозволяло ні на хвилю заснути, тому, вимучений його голосом, він утікав сам від себе, аж поки заспокоївся в лісі. Вештався цим лісом, та нарешті заблукав. Йому здавалося, ніби сонце танцює на небі, — тому втратив напрямки. Думав, шлях на північ, певно, кудись його доведе, але перегодом засумнівався: може, на сході нарешті закінчиться ліс. А коли йшов на схід, його знову полонили