Тетяна Пахомова - Я, ти і наш мальований і немальований Бог

Естер з Ядвігою вправлялися на кухні, як злагоджені піаністи на одному піаніно в чотири руки: страви суботи, які були вивчені добре, визначалися вишуканою простотою в приготуванні й добрим смаком. Жінки приготували цимес — тушковану моркву, хелзль — фаршировані гусячі шийки, ароматний бульйон з яловичини, а до нього — м’ясні галушки; більше часу забрав гекахте лебер — печінковий паштет, але і він уже пишним ароматним тілом усівся на срібних блюдах; обов’язковим був і форшмак з оселедця… Естер вправними рухами змішала мак, горіхи, розтоплений мед, цукор, доповнила божественно пахучою корицею й сформувала прості, але улюблені солодощі всієї єврейської дітвори — монелі, або маківники. У печі вже доходила гефілте фіш — фарширована риба, яка мала стати коронкою свята, оскільки риба для євреїв була не просто бажаним й улюбленим продуктом, а продуктом дуже бажаним і дуже улюбленим! Приготування салату зі свіжих огірків, редиски і яєць, заправленого пахучим гусячим жиром, Естер залишила на руки Ядвіги, ближче до вечері потрібно було зібрати трьох чоловіків до синагоги, бо тільки прискіпливе жіноче око здатне провести ідеальний фейс-контроль, і це вже точно поза часом і національністю…

Старий Яків і син Аарон тримали міцний контроль за роботою ювелірної фабрики й двох невеличких крамниць неподалік площі Ринок, хоча працювали в них дуже кваліфіковані майстри, які, здавалося, народилися з моноклем на оці та ювелірним молоточком у руці. Обидва власники створювали нові ескізи вишуканих прикрас, при тому відчуваючи скруту у втіленні своїх розкішних мрій: відколи Німеччина накрила щільним полотном своїх викривлених інтересів усю Європу, канал постачання діамантів із Бельгії та Нідерландів був перекритий, доводилося змінювати свої художні плани, і тепер вони лише прицмакували й зітхали, зазираючи в сімейні реліквійні альбоми з виробами попередніх поколінь Зільберманів.

Але була одна обставина, яка робила їх сімейну справу у Львові все одно успішною: кожен, хто хоч трохи пожив на теренах Галичини й потримав у своїх руках і рублі, і злоті, і карбованці, знав і переповідав своїм дітям і онукам про ту незнищенну силу, яку мають у цьому нестійкому світі дорогоцінні метали; тому якщо з’являлися хоч якісь заощадження, вони трансформовувалися в золото чи срібло, і більшість люду найменше цікавила естетичність і складність кульчиків, ланцюжків, перстеників — це була їхня гарантія хліба в сумному випадку нових потрясінь. Двері крамнички практично не зачинялися, і привітні Зільбермани з повагою і шанобливими усмішками консультували покупців, задовольняли інтерес просто цікавих, бачачи в них можливих покупців, та заводили нові знайомства, завдяки чому мали повагу серед усіх груп та громад строкатого Львова. Їх не стосувалася єврейська приказка «Людина викопує золото, а золото закопує людину»: сім’я робила щедрі пожертви бідним на Пурим, віддавала десятину доходів — трумот, за що мала шану й вагу в єврейській громаді. Добрий стан справ виробив у них ті панськовиті неквапність і незалежність, що дозволяли оку вмить вирізнити їхні інтелігентні постаті у львівській юрмі.

Сьогодні батько й син, як зазвичай у п’ятницю, раніше відпускали майстрів і зачиняли свої магазинчики. Дорогою додому обидва зайшли до привітного перукаря Зілмаха, який дуже дорожив такими клієнтами й так примовляв коло їхніх голів, що його красномовству, як сказав Аарон, «міг би позаздрити сам біблійний Соломон», чим дуже потішив вправного фрезієра. Сорокарічний Аарон походив на батька в усьому, що Яків бачив і дуже тим пишався, бо, зважаючи на похилий вік, часом уже замислювався за вічність… Але щодо сина і його сім’ї він був спокійний: у хаті був і хліб, було і на хліб, були й розуміння, злагода, повага — аби лиш здоров’я Бог послав.

Чоловіки сімейства неквапно збиралися на п’ятничну молитву в синагогу. На головах з’явилися маленькі кіпи, плечі покрила святкова накидка. Трійця вирушила брукованими вуличками Львова до найближчої синагоги, вливаючись у великий потік одновірців, і з балкона здавалося, що це ожили маленькі столики з літнього кафе з темними тарілочками по центру…

У великій гостьовій кімнаті все було готове до зустрічі Шаббату: на столі, укритому мереживною скатертиною, виділялася пишними косами посипана маком хала, яка захищала своє пухке тіло від голодних завчасних поглядів білосніжною серветкою та виглядала, як панна на троні, — мала ж бо спеціальну срібну підставку; свічки спиралися на елегантні свічники з виноградною лозою; вишуруване до блиску столове срібло чекало зустрічі з рафінованими наїдками. І от настав час повернення родини із синагоги: тримаючи в руках пахучі букетики з м’яти, чоловіки несли на своїх лицях ту духовну печать очищення, яка не має взагалі-то національності, бо властива всім людям, які замислюються над смислом цього світу та своїм місцем і призначенням у ньому, а вигляд їх мало чим відрізнявся від вигляду католицьких хлопчиків на перше причастя… Та й хто його зна, може, саме такий ошатний щотижневий вигляд додавав євреям бажання й сили зберігати свою ідентичність?..

— Чи відділена вже хала? — делікатно поцікавився Аарон.

— Так, — піднесено доклала готовність Естер.

Усі разом почали співати гімн «Шалом алейхем…»:

— Шалом алейхем, мальахей га-шарет, мальахей ельйон мі-Мелех, малохей га-млахім, га-Кадош, Барух-Гу… (Заходьте з миром, ангели світу, посланці Всевишнього Святого Царя царів, благословен він!..) Бархуні ле-шалом, мальахей ельйон, мі-Мелех, мальхей га-млахім, га-Кадош, барух-Гу!.. (Побажайте мені миру, ангели світу…)

Це прохання про мир щоп’ятниці піднесено летіло над Львовом, а останні два роки воно неслося до небес зі сльозами на очах; особливо палко молилися ті, хто опинився у Львові, утікаючи із захопленої фашистами Польщі…

Настав час суботнього батьківського благословіння: Аарон поклав руки на схилену голову Давида зі словами: «Йесімха Е-ло-гім ке-Ефраїм ве-хе-Менаше» («Хай уподобить тебе Господь, як Єфраїма й Менаша»), а над пухнастою голівкою Мірочки — «Хай уподобить тебе Господь Сарі, Рівці, Рахелі та Леї…» Родина вимила руки в ритуальній срібній мисці, стала біля святкового столу із запаленими свічками і, повернувшись лицем на захід, почала молитися. Після останньої строфи «Леха, доди» всі тричі вклонилися: перший раз — направо, другий — наліво, третій — трішки вперед — у такий спосіб кликали Суботу, наречену Ізраїля.

Сонце вже зайшло — нарешті настав Шаббат. Ядвіга вправно рухалася коло столу. Подаючи страви, вона відчувала себе частинкою цією дружної сім’ї. Усі мали добрий апетит; наїдків було багато, але на смачні монелі місце виявилося у всіх, а блаженний вигляд Мірочки під час їх поїдання варто було бачити…

— Котик-муркотик виліз на плотик, — посміювався з сестрички Давид, а завше гостра на язичок Міра дійсно муркотіла, закочуючи оченята.

— Дідусю, а чому потрібно віддавати десятину біднішим людям? — спитала