Тетяна Пахомова - Я, ти і наш мальований і немальований Бог

Ядвіга, але впорядкування спалень і кабінету чоловіка Естер не могла довірити нікому: часто Аарон брав зразки прикрас, коштовних каменів додому і в компанії батька, Якова Зільбермана, і Давида, продовжувача сімейної справи, розробляв нові зразки; інколи приходили багаті люди, які не хотіли розголосу, і купляли щось для себе — коштовності вдома були практично завжди, і таємниця їх домашнього існування зберігала спокій, а можливо, і саме життя Зільберманів.

У цей час бабуся Циля зі своєю улюбленицею вирушили на закупи. Вони обидві отримували велику насолоду як одна від одної, так і від побаченого й почутого. Хоч відстань від їхнього дому до Галицького базарчика була невелика, вони сідали в трамвай, який був не так засобом перевезення, як великою сценою, на якій змінювалися декорації, а життя ставило всі види театрального жанру. У трамваях знайомилися, закохувалися, зустрічалися, показували нові моди, обмінювалися рецептами, у час пік — міцними слівцями, заробляли… Мірочка любила, сидячи в трамваї, роздивлятися елегантних і манірних львівських панянок, які навіть улітку не скидали ажурних плетених рукавичок, за кольором підібраних до вишуканих капелюшків. Їй подобались усі жительки Львівського Вавилону: стримано усміхнені чорняві, смагляві, з великими романтичними очима вірменки; розкуті, жартівливі білолиці польки; прекрасні у своїй природності українки в красивих вишиванках… Міра дуже хотіла бути схожою на них усіх одразу.

У бабусі Цилі було більш практичне завдання — допильнувати гаманець від недоброго ока й злодійських рук, яких дуже побільшало за тих неповних два роки, що Галичина ввійшла до Совітів. У Львів дуже швидко, як шпаки на достиглу черешню, прибули вправні майстри злодійського мистецтва, переважно з Києва та Одеси, які обсервували нову територію щодо грабунку. Працювали вони по двоє-троє довершено артистично: у трамвай заходила елегантна молода пара, яка мило поводилась: посміхалися, кавалер щось нашіптував на вушко і — о-о-о, це не по-галицьки! — привселюдно обіймав і притискав кралю. Трамвай набирав повітря від нечуваного нахабства, очі дітлахам затуляли рукою, не відводячи водночас власні від безкоштовного розпусного кіно… А в той час якийсь малий підчищав, підрізав залишені увагою турепки[2] й кишені. Коли після виходу голубків трамвай полегшено зітхав із відновленням моральності, розпачливі крики на кшталт «Який собака витяг мої гроші!» заглушували скрегіт гальм на поворотах…

Базарчик жив енергійним азартним життям єдиного цілеспрямованого організму й щоп’ятниці розростався й набирав особливо смачного львівського колориту від зустрічі багатьох етносів. Взаємне бажання вигоди стирало мовні бар’єри, усі мали базове знання польської, єврейської, української, легко переходили з мови на мову. Виділялися лише недавно прибулі російські пані, які, чомусь твердо переконані у своїй домінанті за правом своїх партійних мужів, геть не хотіли дотримуватись усталених правил спілкування й не раз шипіли, як ті пихаті гуски, породи, яку люд називав гери, що німецькою означало «пани»: «Боже, што ето за горад такой… Пачєму нікто нє гаваріт па-русскі…» І толерантний сімсоттисячний «горад», у якому мешкали поляки, українці, німці, угорці, десятки тисяч стражденних вірменів і майже сто п’ятдесят тисяч євреїв, поступово почав запроваджувати у свій поліглотський лексикон російські слова; на початках того словесного симбіозу Львів нагадував білоруські Барановичі, і на ринку це було найбільш помітно… Тут можна було купити все, що водилося, росло та плавало в околицях Львова й далі.

У своєму прагненні до взаємної вигоди обидві сторони були відкриті, щирі, сипали жартами:

— Орисю, а забери-но свого Миколу, — не витримувала хвацького кавалерського напору продавця зелені сусідка по прилавку.

Орися ж зовсім не шкодувала свого благовірного для ближньої та з посмішкою відмахувалася:

— Вистачить і мені, і тобі, ще й хробакам залишиться…

Циля й Міріам купили ніжні хрумкі огірочки, петрушку, редиску, моркву; у м’ясних рядах — баночку бурштинового гусячого смальцю, в акуратної старшої польки придбали мак і горіхи. На виході під безнадійними поглядами львівських котів продавали свіжу рибу; бабуся купила декілька щупаків, які витримали її прискіпливі бадання[3] пальцем і байдуже дивилися на світ чистими, незатьмареними очима. Мірочка ж набиралася досвіду бути вправним покупцем і натхненно та вперто торгувалася, часом істотно збиваючи ціну, бо ніхто не витримував кваліфікованих дорослих аргументів, що лилися з вуст потішної маленької красуні. Хоча питання нестачі грошей для сім’ї не стояло, уміння їх економити було важливою складовою сімейного виховання. М’ясо родина купувала лише в єврейських різників, бо закони кашруту приписували, щоб тварина була вбита в спеціальний спосіб. Сьогодні в кошик потрапили ще й кілька кіло добірної яловичини, яловича печінка й шкірки гусячих шийок — увесь цей гурманський набір мав стати сьогоднішньою вечерею й завтрашнім бенкетом, одне слово — Шаббат!

Бабуся Циля традиційно зробила вступ до кінцевої перевірки фінансів — пробурчала: «Горло має невелику дірку, а проковтне і дім, і дахівку», — і надійно запакувала гаманець. На ратуші годинник бамкнув одиннадцяту, і Циля з Мірою поспішили додому. Дівчинка мала достатньо сили, щоб нести один із кошиків, але вдвох із бабусею вони, м’яко кажучи, були немаленькі й займали весь тротуар; тому слизький риб’ячий хвіст, що виглядав із кошика, вимастив штани опецькуватому парубійку:

— Ах ти мале гімно! — не втримався той, бо святочні штани отримали клейку риб’ячу мітку.

— Хм, а ти — велике! — спокійно відбила напад Мірочка, а бабуся Циля довго тряслася від беззвучного сміху, мов велике желе, і тішилася винахідливості онуки…

Удома все вже сяяло чистотою: важкі кришталеві люстри були протерті водою з оцтом, інкрустовані італійські меблі двічі відшліфовані, павуки й мухи, якщо й уціліли, то лише в глибоких потаємних шпаринах плінтусів, і не ризикували показуватися принаймні до вечора. Бабуся Циля прилягла, Давид помчав до перукаря Зілмаха, а Мірочка пообстригала нігті на руках (для нігтів на ногах був визначений четвер) і пішла мити й сушити своє розкішне волосся — Шаббат!.. Проте матеріалізовувалося свято найбільше на кухні: тут Естер уже сплела й поставила в піч три хали різного розміру, вправно розібралася з щуками й приготувала їх до фарширування. Кухарської роботи було багато; добре, що не спізнилася служниця Ядвіга, яка жила за кілька кварталів звідси. Ядвізі було десь під сорок — трохи більше, ніж Естер, і її життєвий досвід давав високу швидкість по кухні і вправність у нарізанні продуктів; Зільбермани цінували те, що вона як людина дуже тактовна й стримана на язик стала тією невидимкою, яка в час Шаббату, коли нікому з сім’ї не можна робити нічого: ні загасити свічки, ні мити посуд, навіть зав’язати розплетені шнурівки, — з’являлася в потрібну мить, як паличка-виручалочка, і так само непомітно розчинялася в якомусь із кутків