Віктор Еміль Франкл - Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі

«хвороби колючого дроту». Ми зобов’язані Другій світовій війні збагаченням наших знань щодо «масової психопатології» (якщо я можу перефразувати цитату й назву книжки Лебона[3]), війні, що дала нам війну нервів і концтабори.

Оскільки ця книжка про мої власні переживання звичайного в’язня, зауважу, не без гордощів, що я не працював у таборі ані як психолог, ані як лікар, якщо не враховувати кількох останніх тижнів. Кільком моїм колегам пощастило отримати роботу в холодних пунктах невідкладної допомоги, де за перев’язувальний матеріал слугували клапті паперу. Але я був номером 119 104 і тривалий час копав землю або прокладав рейки для залізничної колії. Якось мені довелося без жодної допомоги прокопати тунель для прокладення водогону під дорогою. Цей подвиг не залишився без нагороди; незадовго до Різдва 1944 року мене обдарували так званими «преміальними купонами». Їх випускала будівельна фірма, якій нас продавали, наче рабів: фірма платила керівництву табору фіксовану ціну за кожен людино-день. Кожен купон коштував компанії п’ятдесят пфенігів, і його можна було обміняти на шість сигарет, часто через кілька тижнів після отримання, коли вони втрачали чинність. Я став гордим володарем купона, вартого дванадцяти сигарет. Але найважливіше, що сигарети можна було обміняти на дванадцять тарілок супу, це часто рятувало від голодної смерті.

Насправді лише капо могли дозволити собі палити, позаяк щотижня отримували гарантовану кількість купонів; в’язень, який працював бригадиром на складі чи в майстерні, отримував кілька сигарет за небезпечну роботу. Єдиним винятком ставали люди, які втратили волю до життя та хотіли «насолодитися» своїми останніми днями. Отже, коли ми бачили товариша, який курив власні сигарети, ми знали, що він втратив волю до життя, і, втрачена одного разу, вона поверталася рідко.

Вивчаючи величезну кількість матеріалу, зібраного внаслідок спостережень і досвіду багатьох ув’язнених, можна виокремити три фази душевної реакції на життя в концтаборі: період після прибуття до табору; період глибокого занурення в буденне життя табору і період після звільнення.

Симптом, характерний для першої фази, — це шок. За деяких обставин шок може навіть передувати формальному потраплянню до табору. Наведу приклад мого власного прибуття.

Півтори тисячі людей декілька днів та ночей їхали в потязі: у кожному вагоні було вісімдесят осіб. Доводилося лежати на власних речах, жалюгідних рештках особистого майна. Вагони були напхані так, що тільки крізь верхню частину вікон можна було угледіти сірий світанок. Усі сподівалися, що потяг везе нас на одну з військових фабрик, де нас використовуватимуть як робочу силу. Ми й гадки не мали, перебуваємо ще в Сілезії чи вже в Польщі. Свисток потяга звучав моторошно, наче співчутливий крик про допомогу для нещасного вантажу, який потяг приречено віз у небуття. Потім потяг перейшов на запасну колію, очевидно неподалік головної станції. Раптом занепокоєні пасажири закричали: «Дивіться, напис “Освенцим”!» Серце кожного з нас у ту мить завмерло. Освенцим — сама ця назва означала страхіття: газові камери, крематорії, масове знищення. Потяг під’їжджав поволі, майже нерішуче, наче хотів якнайдовше вберегти своїх пасажирів від жахливого усвідомлення: Освенцим!

Тьмяний світанок прояснив обриси величезного табору: довгі лінії кількох рядів колючого дроту, сторожові вежі, прожектори й довгі колони вбраних у лахміття людських фігур, сірих у сірому світлі світанку, що прямували розбитими дорогами в невідомому нам напрямку. Інколи лунали вигуки й крики-команди. Ми не знали, що вони означають. Моя уява змальовувала шибениці з повішеними людьми. Я був нажаханий, але це було навіть краще, тому що крок за кроком ми повинні були звикати до нескінченного та неосяжного жахіття.

Нарешті ми під’їхали до станції. Первозданну тишу розітнули командні вигуки. Відтоді ми чули ці грубі, пронизливі інтонації постійно, знову і знову у всіх таборах. Вони звучали наче останній крик жертви, хоча й відрізнялися від нього. У них була деренчлива охриплість, наче вони виходили із горлянки людини, що безперервно кричала, людини, яку вбивали знову і знов. Двері вагонів відчинилися, і досередини увійшла купка ув’язнених. Вони носили смугасті уніформи, мали поголені голови, але виглядали добряче відгодованими. Вони розмовляли всіма європейськими мовами і навіть трохи жартували, що скидалося на гротеск у цих обставинах. Наче людина, що тоне та хапається за соломинку, мій вроджений оптимізм (який часто керує моїми почуттями навіть у безнадійних ситуаціях) навів мене на думку: ці в’язні виглядають доволі непогано, вони начебто в гарному настрої і навіть регочуть. Хто знає? Можливо, і я поділю їхнє привілейоване становище.

У психіатрії цей стан відомий під назвою «ілюзія відтермінування». Засуджена людина незадовго до страти впадає в ілюзію, що може дістати помилування в останню хвилину. Ми також ухопилися за клаптики надії і до останньої миті вірили, що буде не так вже й погано. Самий лише вигляд рум’яних щічок і круглих облич цих в’язнів вселяв у нас відвагу. Ми не знали, що ті в’язні належать до спеціально відібраної еліти, яка роками приймала нові транспорти, що день за днем приїжджали на станцію. Вони брали на себе опіку над новими в’язнями і їхнім багажем, включно з дефіцитними речами та коштовностями. В останні роки війни Освенцим став дивним місцем у Європі. Тут зберігалися унікальні скарби — золото та срібло, платина та діаманти — не тільки на величезних складах, але також у руках есесівців.

Півтори тисячі в’язнів скупчилися в ангарах, розрахованих на розміщення щонайбільше двох сотень осіб. Нам було холодно й голодно, не було вдосталь місця, щоб навіть присісти навпочіпки, що вже казати про те, щоб лягти. Стоп’ятдесятиграмова скибочка хліба була нашою єдиною їжею протягом чотирьох днів. Однак я почув, як старший в’язень, приставлений для нагляду за ангаром, торгувався з одним членом приймальної команди щодо платинової булавки для краватки, оздобленої діамантами. Більшість здобичі невдовзі виміняють на шнапс. Я більше не пригадую, скільки тисяч марок коштувала кількість шнапсу для «веселої вечірки», але знаю, що ці в’язні-старожили потребували шнапсу. Хто звинуватить їх, що в цих обставинах вони намагалися одурманити себе? Існувала й інша категорія в’язнів, яка в майже необмежених кількостях отримувала алкоголь від есесівців: люди, котрі працювали в газових камерах та крематоріях і котрі чудово знали, що одного дня вони перестануть бути катами з примусу і самі стануть жертвами.

Майже кожен у нашому транспорті мав ілюзію, що його помилують, що все завершиться добре. Ми не зрозуміли значення сцени, свідками якої стали. Нам наказали залишити наш багаж у вагонах і вишикуватися у дві лінії — з одного боку чоловіки, з іншого жінки, і пройти повз старшого офіцера СС. Як не дивно, мені пощастило сховати під пальтом мій наплічник. Моя шеренга, один за одним, минала офіцера. Я зрозумів, що мені буде непереливки, якщо він помітить мій наплічник. Він щонайменше зіб’є мене з