Ірен Віталіївна Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Після кількох подібних пропозицій (в які я знов і знов вірив, як останній ідіот), я міг би цілком пристойно існувати без особливих проблем: «всі вільні, всім дякую» — і конверт, напакований грішми.

Зрештою, я згидився.

Я бачив людей у краватках, за цілком благопристойними й навіть патріотичними пиками яких ховалися свинячі писки і кабанячі ікла.

Вони порпались у будь-якому багні, де сподівались відшукати золотий жолудь, щоб покласти його в своє, і без того напаковане мотлохом, лігво.

Так було скрізь, хоч куди кинь оком.

З одного боку йшло шалене насадження невігластва, безкультур’я і низьких пристрастей, а з іншого — абсолютно безсоромний грабіж вже награбованого іншими.

Ситуація в країні була досить абсурдною, але мені здавалося, що поки що так і має бути. Аж доки ми перетнемо певну незворотню точку, за якою назавжди залишиться генетика покори, страху, заздрісності, невиправданих амбіцій, зрадництва та інших наслідків багаторічного насадження викривлених понять.

Починаючи з 2010 року, це викривлення доходило апогею.

Той, хто хоч якимось чином торкався влади (навіть влади химерної, мізерної, котра обмежувалася обідраним кабінетом у богом забутій глибинці), починав безбожно набивати власні кишені.

Хто — копійчаним насінням, хто — цілими заводами.

Байдуже — аби гребти.

Комплекс вічних ненажерливих злиднів правив навіть тими, чиї годинники коштували як квартира чи автомобіль.

Хапати і красти, поки є така можливість — така ідеологія керманичів.

У тому, що вони тимчасові, я не мав жодних сумнівів.

Але все, що я нині міг — це відступити якомога далі, щоб в черговий раз не бути розчарованим у тому, у що намагався зберігати бодай малий відсоток віри.

Тому просто тихо робив свою справу.

На своїй маленькій студії ми знімали те і ТАК, як хотіли.

Часом отримуючи неабиякі відгуки і навіть винагороди, про які тут, в моїй країні, дешевше було не розводитись.

Неодноразово мені пропонували виїхати за кордон.

Але я не міг покинути свою маленьку команду, студентів, а якщо зовсім відверто — країну, в яку вріс «по саме нікуди». Та й не хотів проґавити той момент, коли весь абсурд нинішнього існування почне сипатися, мов картярський будиночок.

Вірив у це.

Адже добре бачив інше: всередині цього абсурду, мов бікфордів шнур, розгоряється те, що рано чи пізно призведе до вибуху.

Якби я міг сказати про це бодай комусь, мене б взяли на кпини, як останнього романтика. Попри це, мандруючи містами і містечками з показами наших документальних стрічок (такі заходи для студентства і недобитої інтелігенції зазвичай маскували під вивіскою «майстер-клас»), я майже на фізичному рівні відчував: бікфордів шнур запалено!

Але розгорятися йому ще довго.

Навіть буде шкода, коли провладні старпери не дочекаються цього яскравого дійства з цілком природних для людського організму причин…

Доводилося чекати.

Я завантажувався роботою аби мати можливість мандрувати і утримувати матір, яку, після смерті батька, розбив інсульт. Переселився до неї, залишивши свій ковчег, де колись мешкав із Лікою, і мріяв про той час, коли зможу реалізувати великі задуми, котрі все ще крутилися в моїй голові.

Наше рекламне агентство поволі перетворилося на невеличкий «продакшн».

Знайшовши виходи на індійські і китайські ринки ми молотили анімаційні ролики, які приносили непоганий «чорний» прибуток. Чесно працювати в тому просторі, в якому ми перебували, було неможливо, красти чи прогинатися — огидно…

Складалось враження, що в країні нормальним життям живуть лише ті, хто оселився «в телевізорі». Вони веселилися, шкірили зуби, витягали жарти з власних вух чи з-під «плінтуса». Розважали народ.

І народ розважався на всю котушку! Поодинці і цілими родинами просто в телевізійному просторі золотозубі чоловіки й жінки готували їжу, вигравали квартири, худнули, різали одне одному в очі правду-матку, перевиховували дітей, завойовували мільйонерів, вели розслідування, народжували дітей, обмінювалися партнерами по шлюбу.

На випусках всієї цієї комедії абсурду сиділи досить нормальні, в психічному розумінні, люди, багатьох з них я знав. Вони посміювались і відверто «рубали бабки» з розлогого древа людського прагнення бачити власне вивернуте нутро.

Двічі чи тричі мене запрошували працювати на подібних проектах.

Я відповідав нецензурно і від мене поволі відчепилися. Роботи вистачало. Як з’ясувалося, наша маленька команда, до складу якої я взяв талановитих «тридешників», мала неабиякий успіх чомусь саме в Китаї. І ми креативили невеличкі анімаційні стрічки. А я, від нема що робити, вчив по вечорах китайську. І, як міг, розважав матір.

…Вона здала раптово.

Стояла біля плити, розмовляла з сусідкою, яка, на щастя, зайшла до неї, і в якусь мить осіла на підлогу.

Коли таке трапляється, життя розколюється. Моє, і без того розколоте навпіл, звузилося до чверті…

Півроку пішло на боротьбу за її життя. Ліву частину тіла паралізувало, мова не відновлювалась. Ані я, ані вона не могли з цим змиритися. Щоденно я займався з нею різними фізичними вправами і навіть навчив сидіти.

Але страшенно боявся залишати саму, адже вона, зазвичай, поривалася щось робити і неймовірно страждала, видобуваючи з себе незрозумілі звуки.

Мені порадили звернутися до лікарів-дефектологів.

Таким чином, за рекомендацією однієї своєї колишньої студентки, Ліни, я познайомився з Мариною.

Вона згодилась попрацювати з матір’ю в приватному порядку.

Приходила щовечора, зачиняла перед моїм носом двері до спальні — і протягом двох годин крізь них я чув, як та, котра навчила мене першим словам, тепер сама намагається вимовити своє перше: Де-нис…

* * *

…Увечері ми з Єлизаветою Тенецькою сіли в потяг.

З нами в купе їхала лише одна жінка.

Вона одразу дістала з пакета смажену курку і полохливо поглянула на нас — чи не заперечуємо проти аромату, котрий одразу заповнив увесь простір купе.

Ми не заперечували.

В старих потертих джинсах і такій самій курточці Єлизавета виглядала хлопчиськом.

Як все ж таки з часом змінюється уявлення про вік!

Скажімо, в сорок три моя мати виглядала, як і належить матері сімейства — монументально. Носила високу зачіску, спідниці і блузки, що на її погляд «відповідали вікові», мала заклопотаний вигляд і полюбляла нарікати на молодь.

Нині жінки в свої сорок «з хвостиком» могли б зійти за тридцятирічних.

Ліза ж в своїй вимученій худобі і напівтемряві купе взагалі скидалася на підлітка-сироту, якого кортить підгодувати. Хіба що, коли говорила, довкола очей і вуст виникало легке мереживо мімічних зморщок. Проте, говорила вона не часто.

Кілька разів, оглядаючи нас, чуйна сусідка пропонувала нам долучитися до курки або хоча б до розмови, від чого ми швидко передислокувалися до вагона-ресторану.

Спочатку розмова просувалася сутужно. А повертатися до вже з’ясованого, тим більше вдаватися