Ірен Віталіївна Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Єлизавета ввічливо поцікавилася, чим я займаюся зараз.

І я так само ввічливо повідомив, що нині доглядаю за хворою мамою.

Долаючи ніяковість, ми могли невимушено говорити лише на дві теми — про тимчасове, і про справу, яка все ж таки була і якоюсь мірою залишалася для нас спільною — «про кіно».

Мене це цілком влаштовувало.

Обидві теми ніяк не зачіпали минуле.

Проте, говорячи про свою ніким не зайняту квартиру, я обережно схилив її до рішення оселитися в ній хоча б попервах.

А розповідаючи про те, що нині робилося на ниві кінематографу, закинув вудку щодо її хоча б часткового повернення в професію: запропонував замінити мене на кінофакультеті, з якого ніяк не міг втекти, знайшовши поважну причину.

І на першу, і на другу пропозицію вона майже ніяк не зреагувала. Ані погодилась, ані відмовила.

Я намагався бути обережним, як людина, що знешкоджує міну: ледь дихаючи і не знаючи, що несе в собі кожний наступний крок.

Ледь не пензликом розчищав довкола неї нашарування часу. Як хитромудрий розвідник, дослухався до її коротких реплік і намагався зрозуміти, якою вона стала і якою може стати, якщо «розмінування» мине успішно.

Адже — і тепер я відчував це напевно! — звістка про те, що Ліка жива-здорова і те, що ми зустрілися на новому витку свого життя, ледь чутно запустила в дію наші заіржавілі і вкриті патиною механізми.

Залишалося лиш зрозуміти — заради чого?

І у який спосіб використати цей поки що досить химерний шанс на користь цьому рухові?

Поки що ми жваво говорили про мене, і я цілковито віддав свою не таку вже й яскраву буденність на поталу її ввічливої (і не більше!) цікавості.

Досить докладно розповів про перші дні лікування, про те, як розкололося життя.

Поволі вона витягла з мене майже все. А почувши про жінку-дефектолога, котра ось уже два роки відвідує хвору, несподівано запитала:

— Вона тебе любить?

— З якого дива?! — надто швидко заперечив я.

І посміхнувся, впізнаючи в погляді цього стриженого хлопчиська — «рентген», про який колись попереджала її донька.

…Моя колишня студентка, Ліна, була однією з небагатьох учнів, заради яких я ще тримався на кінофакультеті як керівник курсу.

Вступаючи до театрального університету, вона відверто повідомила, що, виконуючи волю батьків, вчиться в якомусь економічному вузі. І що батьки категоричнго відмовились фінансувати ще одну, на їхню думку, неприбуткову, хибну і безглузду освіту.

Тому заробляти на навчання буде сама. А той вуз збиралася полишити, щойно вступить до мене. Була впевнена, що вступить. Подумки я одразу охрестив цю нахабу «Віслючком», але на курс довелося взяти — дурень був би, якби не взяв.

Мав єдиний сумнів — у спроможності оплачувати навчання, адже до когорти «бюджетників» вона не потрапляла через те, друге, навчання.

Але дівчина досить добре зналася на комп’ютерній графіці і заробляла непогані гроші як комп’ютерний дизайнер — робила каталоги, художні альбоми, мала купу замовлень на верстку складних наукових монографій, що потім стало в нагоді, коли я взяв її на роботу в свій продакшн.

Спочатку не уявляв, навіщо їй, майбутньому менеджеру торгівлі, потрібна така химерна і неприбуткова професія, як кінодокументалістика. А вже згодом мав суцільне задоволення від її ідей, вміння все схоплювати «на льоту», а головне — того шаленства, з яким вона йшла до своєї мети. Коли (курсі на другому) її брехню було викрито, мав досить неприємну зустріч з батьками, котрі вважали, що саме я збив дівчину зі «шляху істинного». Погано ж вони знали свого Віслючка!

Згодом, цілком підтверджуючи мою теорію про невипадковість, саме Ліна познайомила мене з Мариною, лікарем-дефектологом, яку порекомендувала для матері.

Це була трохи дивна зустріч.

Коли я згодився випробувати ще й цей спосіб налагодження мовного розладу, Ліна сказала, що Марина Павлівна навряд чи зможе прийняти мене в клініці — у неї щільний графік і брак часу обговорювати приватні справи на роботі.

— Якщо хочете, я б змогла заманити її до вас, — запропонувала Ліна. — І ви б все обговорили в невимушеній обстановці.

Я замахав руками:

— Стоп, машина! Сказала б одразу: ти хочеш мене засватати. Яка ще невимушена обстановка? Навіщо? Терпіти цього не можу, благодійнице ти моя!

Вона розреготалася, мов навіжена:

— У вас, босе, перебільшена самооцінка. Теж мені, цяця! До чого тут «засватати»? Вона ділова жінка. Чи ви вважаєте себе неабияким подарунком, на який зазіхають?

Я скривився, хоча давно звик до її вільного способу спілкування.

— Якщо вона така зайнята, чи схоче витрачати на мене час? — запитав я.

— Не знаю… — замислилась Ліна і додала: — До речі, у неї теж є пересторога, що кожен зустрічний неодружений чоловік — загарбник. Певно, тут ви з нею схожі. Тому вам нічого не загрожує. А лікар вона добрий. У неї німий заговорить! Вона один з небагатьох спеціалістів з дислексії. Пише докторську. І, будьте певні, при її красі і розумі, має мільйон мужиків набагато кращих за вас! А у вас — ось, погляньте в люстерко! — очі як у крокодила Гени і сорочка непрасована…

Відверто кажучи, протягом всіх цих років різні добродії не раз намагалися втягнути мене в своє коло «сімейних і одружених» саме у такий спосіб.

Знадобилося ще кілька тижнів, щоби я упевнився, що це не підступ. Що ця Марина Павлівна дійсно була людиною завантаженою.

Через Ліну ми цілий місяць коригували час зустрічі: то у неї не виходило, то я був у відрядженні.

Я вже плюнув на всі церемонії і збирався сам піти до клініки, коли нарешті Ліна беззаперечно повідомила, що веде пані лікарку до мене.

Довелося трохи розгребти завали і почистити від накипу чайник.

Ця віртуальна «Марина Павлівна» за весь період узгоджень зустрічі в «невимушеній обстановці», ввижалася мені жінкою суворою, огрядною, з вусиками над верхньою губою і дзеркальцем «вухо-горло-носу» на високому чолі.

А ще чомусь уявляв, що у неї великі круглі п’яти, котрі звисають з боків стоптаних босоніжок. Принаймні, така сама лікарка колись вирізала мені гланди.

Попри ці очікування, Марина виявилася стрункою, високою і сором’язливою жінкою з темним довгим волоссям і… в кросівках.

Вона довго знімала їх в коридорі, не зважаючи на мої заперечення. Відверто кажучи, я побоююся, коли жінки аж так ревно підходять до відвідування моєї оселі. Знімають взуття, йдуть до вбиральні і лишають там свій гребінець…

Колись одна пані залишила по різних кутках стільки дрібничок, що ще кілька місяців після нашого чемного прощання заходила то