Сергій Вікторович Жадан - ДНК

цьому сприяло те, що навчалися тут молоді люди з усіх малоросійських губерній, приносячи з собою своє бачення й розуміння українства. Серед юнкерів старших років навчання існував так званий «український» гурток, до якого долучилися й ми — молодші за віком, проте близькі за поглядами. До певного часу керівництво, попри офіційну політику, дивилося на наші зацікавлення крізь пальці. Уже пізніше, кілька років по тому, організований юнкером Болбочаном подібний «український гурток» був заборонений начальником училища, а сам Болбочан отримав усну догану, що, однак, не завадило йому стати хоробрим офіцером і отримати орден у роки Великої війни.

На перший погляд, юнкерські будні мало чим різнилися від навчання у світському закладі: той таки безкінечний Закон Божий, та таки російська мова, математика, географія, історія, ще гігієна — спеціальний предмет, який ми не любили, і німецька — як мова потенційного ворога. Але були також тактика й топографія, фортифікація та інші суто військові предмети, які мали б нас навчити дивитися на світ як на потенційний театр бойових дій. У всьому цьому справді було достатньо театральності, хоч і бракувало військових дій, що всіх, зрештою, влаштовувало.

Дні перетікали легко й непомітно. Можливо, з огляду на наш юний вік і постійні фізичні навантаження, а можливо, заняття справою, яка не викликає в тебе спротиву, робить сам процес приємним і швидкоплинним. Та ані раннє пробудження під юнкерську сурму, ані щоденне начищування взуття, ані заняття гімнастикою на плацу не могли зіпсувати загального піднесення й відчуття захвату від того, що життя цілком належить нам і лише від нас залежить, яким воно буде надалі. Після сніданку починалися лекції, потім перекус, за ними вишкіл, знову на плацу, під високим, сповненим світла й тіней чугуївським небом. По обіді був вільний час, юнкери відпочивали чи робили домашні завдання, хтось відписував на листи, хтось ішов до читальні, де можна було отримати свіжі видання офіційної преси, на зразок «Нивы» чи «Нового времени». Від товаришів-«українців» можна було дістати й дещо іншу лектуру, напівпідпільну, а чи й відверто заборонену: видані в Галичині брошурки соціалістів, українську поезію, привезені з Петербурга перші й нещадно цензуровані видання німецького філософа Ніцше.

Об одинадцятій був відбій. У неділю юнкерів водили до церкви. Старші офіцери під час служби підспівували. Я подумки повторював за хором. Коли друзі, підсміюючись, питали, чому не співаю, говорив, що не знаю слів. По обіді можна було залізницею виїхати до Харкова. Більшість так і робили. Ті, хто лишався, прогулювалися на плацу з місцевими гімназистками. У мене подібних знайомств не було, тож я лишався в кімнаті й читав цензурованого Ніцше. Уночі всім снилися гімназистки.

Улітку 1904 року, коли на час вакацій я знову змушений був переїхати на помешкання до свого брата-бухгалтера, одного вечора відбулася важлива розмова з тими ж таки братами Духовними. Вони прийшли вже смерком, пізнього липневого вечора, що непомітно втягувався в коротку літню ніч. Говорили збуджено, перебиваючи одне одного й повторюючись. Говорили про необхідність рішучих дій і неуникненність системного терору. Згадали про нову таємну організацію, що називалась «Оборона України», тут таки видали ім’я очільника — Чеховський. Запитали, чи з ними я до кінця.

— Звісно, — відповів я схвильовано. — Звісно, з вами. Звісно, до кінця.

Зайшла мова про бомби.

— Терор має змусити їх змінити свою позицію, — говорили Духовні, киваючи в темряву, на високі й теплі харківські пагорби. — Вони мають до нас прислухатись.

— Але хто буде жертвою? — не міг утямити я. Брати перезирнулися, зважилися і знову заговорили. Сказали, що, на думку проводу, підривати живих людей наразі немає реальної потреби.

— Тоді яких? — не зрозумів я.

— Що яких? — перепитали Духовні.

— Підривати яких людей наразі є реальна потреба? — запитав я.

— Провід має на увазі символічні об’єкти, — неохоче пояснили брати. — Пам’ятники.

Одне слово, провід новоствореної боївки вирішив почати боротьбу зі знищення знакових символів російського монархізму. Але, оскільки в провінційному Харкові пам’ятників імператорам споруджено не було, вирішено підірвати пам’ятник поету Пушкіну, встановлений у Театральному саду. Російський поет виглядав у цьому випадку ідеальною фігурою, надто з огляду на те, що дослівно днями в центрі міста офіційною владою демонтовано було пам’ятник Шевченку. Лише тут усе склалося в моїй голові — справді, вони ж усе це спланували як відповідь на жест із Шевченком. Усе правильно, усе справедливо — помста має бути точною, гнів має бути вивіреним, бомби мають нести справедливість. Я попрощався з братами, ліг на подвір’ї, під густим яблуневим гіллям, і безтурботно заснув.

Останні тижні літа минали в безкінечних розмовах про необхідність рішучих дій і доброчинну природу системного терору. До наших розмов долучалися друзі-юнкери. Як люди, безпосередньо причетні до військової справи, ми усвідомлювали всю вагомість і значущість наших подальших кроків. Нас це наснажувало. Хоча мене особисто ще й неабияк лякало.

Одного ранку наприкінці серпня мене розбудив старший Духовний. Я відразу зрозумів, що щось сталося — вигляд у нього був нажаханий, говорив із неприхованим відчаєм. Розповів, що цієї ночі молодший Духовний, готуючи вибухівку, підірвався й лишився без обох рук.

— Він надто хвилювався, — плакав Іван, — просто не втримав її, вона вислизнула йому з рук.

Я раптом чітко й детально уявив собі, як це могло статися. Бомби, які вони майстрували, мали хімічний запал. До них допасовувалися скляні трубки з сірчаною кислотою, з прилаштованими до них свинцевими грузилами. Щойно бомба падала чи стикалася з твердою поверхнею, трубки лускалися й кислота займала суміш бертолетової солі з цукром. Усе це призводило спершу до вибуху гримучої ртуті, а затим — і динаміту. Уся небезпека полягала в тому, що скляна трубка могла зламатися будь-де й будь- коли, що й сталося, вочевидь, із молодшим Духовним. Де він міг її майструвати, цю фатальну бомбу? У себе в кімнаті? У комірчині? На піддашші? Я уявив, як він рвучко обертається на якийсь крик чи порух унизу, в помешканні, і громіздка конструкція вислизає йому з рук. Він ще встигає усвідомити, що зараз станеться, і навіть устигає потягнутися вслід руками, аби підхопити бомбу, і навіть підхоплює її, і серце його, що цієї миті було завмерло, робить пробний поштовх, але бомба виявляється слизькою й непокірною, як річкова риба, і знову вибивається йому з рук, і падає на всіяну пташиним послідом і пір’ям дерев’яну долівку, і тут таки вибухає, осліплюючи й оглушуючи його, відриваючи йому обидві кисті, розбризкуючи довкола, ніби коштовні краплі літнього річища, його червону гарячу кров. Я подивився на старшого Духовного й заплакав. Він подивився на мене й теж