Сергій Вікторович Жадан - ДНК

Довелося просити вибачення в батьків. Тато сказав, що вибачив. Хоча насправді не вибачив. І я теж не вибачив.

У театрі я зазвичай грав негативних персонажів другого плану. Зрештою, у мене склалося враження, що театр вигадали виключно для демонстрації акторами своїх внутрішніх і фізичних вад. Мені це навіть подобалося. Грали ми переважно п’єси, написані самим Хоткевичем, та традиційні малоросійські сюжети. Публіка була місцева, себто невимоглива. Від акторів вимагалося передусім не надто входити в сценічний образ і потрапляти в ноти. Зрештою, театр навчив мене тій простій речі, що ніколи не слід переоцінювати глядача, оскільки глядач зазвичай не розраховує отримати від тебе чогось надзвичайного і хоче, аби ти відповідав йому тим самим. Наші вистави традиційно користувалися популярністю, ми не скаржилися на брак уваги з боку публіки. Ясна річ, свій інтерес до сцени ніхто з нас не розглядав серйозно — участь у виставах для більшості з нас була певною екзотикою, про фахове заняття театром ніколи не йшлося.

Але в моєму житті участь у театральному гуртку зіграла доволі важливу й визначальну роль. Саме на репетиціях чергової постановки я близько зійшовся з братами Духовними — Іваном та Павлом. Прізвище це, як виявилося перегодом, було прибраним. Справжнього їхнього прізвища я так і не дізнався. Цілком можливо, що не були вони й братами. Навчалися в Харківському технологічному інституті, звідки їх відрахували через політичну неблагонадійність. Політики в повітрі було більш ніж достатньо. Характерно, що я з нею вперше зіткнувся на репетиціях малоросійських водевілів.

Брати виявилися соціалістами, мали безпосередній стосунок до «Бунду» — Єврейського робітничого союзу. Крім того, тісно контактували з щойно утвореною партією українських націоналістів — УНП. Театр, наскільки я зрозумів, їх не цікавив. Їх цікавили бомби. Старший Духовний, Іван, був кремезний і русявий. Він постійно нагадував, що є головним, хоч молодший Павло — високий і огрядний — у всьому йому опонував. Іноді мені здавалося, що вони належать до різних політичних партій. Духовні познайомили мене з цілком іншим типом політичного українця — позбавленого надмірних сентиментів і романтизму й орієнтованого на рішучу революційну діяльність. Уже під час однієї з перших наших розмов брати дали ознайомитися мені з декалогом українських самостійників, написаним адвокатом Міхновським. Загалом, документ справив неабияке враження. Першим пунктом стояло: «Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей».

— Республіка — це добре, — поділився я з братами.

— Головне — не це, — заперечили вони. — Головне — від Карпат до Кавказу.

— Ніколи не був на Кавказі, — відповів я.

З-поміж інших настанов і приписів, мене збентежив останній, десятий. «Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги…» — писалося там. Я раптом подумав — чи справді діти можуть стати тобі ворогами? І чи справді доречно брати дружину з чужинців? І якщо так — то де саме її брати? Де знайти чужинців, з-поміж яких можна було би взяти дружину?

Утім, від роздумів мене відволікли брати.

— Республіка робочих людей, — сказали вони серйозно, — не робиться театром і мелодекламаціями. Слабкість породжує слабкість. Республіка може постати щойно з вогню та боротьби. Ми маємо подати приклад. Ми маємо стати тими, хто розбудить усіх інших. Ми повинні дати сигнал — і республіка постане.

— Ну добре, — боявся я заперечити, — але важко боротися за те, чого не існує в природі. Як боротися за Україну, якої немає? — розпачливо розводив я руками, показуючи на довколишні театральні декорації, старанно мальовані аквареллю.

— Вона існує, — сказав мені Павло. — Отут, — приклав він руку мені до грудей. — Де б’ється твоє серце. — І швидко прибрав руку.

Я слідом так само приклав руку собі до грудей, дослухаючись до власного серцебиття. Але серце моє не билося.

Відучившись рік у духовній семінарії, я заявив батькам, що кидаю навчання. Здійнявся крик, дійшло до бійки. Тато вимагав, щоб я негайно забирався геть, мама благала мене просити в тата пробачення. Доки я вагався, тато вигріб із письмового столу мої папери та записи й почав люто їх шматувати. Я підійшов і завалив йому просто в голову. Доки він приходив до тями, я почав збирати книги, дбайливо перемотуючи їх мотузкою. Ставши на ноги, тато кинувся згрібати мої речі й виносити їх на вулицю. «Ось і добре, — подумав я, — бодай тут допоможе». Та склавши речі на купу, тато несподівано все це підпалив. Я лишився в тому, в чому стояв. Вийшов надвір. Пройшов повз веселий вогонь, відчув, як тепло дихають полум’ям мої сорочки, опинився на вулиці.

Літо я провів у брата. Одяг він мені позичив, харчувався я абияк. У серпні подав документи в юнкерське училище. Восени почалося нове життя.

Що дає армійська служба? Незабутні емоції й відсутність часу, аби на них скаржитися. Мені від початку служба видавалася чудовою нагодою розвивати в собі ті інтереси, які духовною освітою традиційно притлумлюються, а саме — мілітаризм і соціальну рівноправність. В училищі я відразу знайшов однодумців. Ми, майбутні офіцери, ставилися до обраного шляху з любов’ю й гордістю. Військова кар’єра обіцяла безліч пригод і несподіванок. Головне, що фінал так чи інакше мав бути втішний: спокійна безтурботна старість або героїчна смерть за Бога, царя й Вітчизну. З цим були проблеми — у Бога я не вірив, у царя так само, а Батьківщина моя, як я вже згадував, існувала в моїх грудях — там, де рибальськими вітрилами роздувалися легені й потужно билося гаряче юнкерське серце. Проблеми були й з батьками. І якщо з татом усе більш-менш владналося: він не розмовляв зі мною, я не розмовляв із ним, у нас не було найменшого шансу псувати одне одному життя, то з мамою все було куди складніше — щотижня я отримував від неї пекучі гіркі листи, у яких вона, мало стримуючись, дорікала мені безсердечністю та переступом синівських обов’язків. Душевної рівноваги її листи мені не додавали, проте й поступатися в чомусь я не бажав, тож кожен її лист викликав у мене дивну суміш скорботи й спротиву. На листи її я, звісно, не відповідав. Високими берегами Дінця тяглися густі дими з селянських городів, осінь підступала з півдня, додаючи до прибережної зелені золотистих відтінків.

Попри позірну строгість і щоденний вишкіл, юнкерське середовище було доволі вільним у своїх поглядах і зацікавленнях. Казарма, як вона уявляється зазвичай цивільним громадянам, мала не так багато спільного з нашим щоденним побутом. Можливо,