Галина Пагутяк - Записки Білого Пташка

коли пішла, чоловік тихенько вбрався і рушив за нею назирці. Було дуже темно. Жінка пішла берегом і незабаром зникла в лозах. Чоловік побачив вогонь, біля якого сиділи опирі. Він всіх їх знав, бо то були люди з його села. На вогні смажилася не то коза, не то сарна. Його жінка бідкалася, що не знає, як збутися мужа. Опирі й упириці стали радитися й зійшлися на тому, що завтрашньої ночі прийдуть і задушать його гуртом. Ні, сказала жінка, найліпше це зробити в лозах. Я заманю його. Чоловік обережно повернувся назад. Цілу ніч він думав-гадав, як відвернути від себе біду. Вирішив піти до ворожбита. На своє нещастя, застав того вже на катафалку. Це ще більше впевнило чоловіка в силі опирів. Де б він не сховався, його дістануть їхні руки. Жінка сказала йому: «Ти все знаєш, але того не знаєш, як я мучуся і не можу позбутися своєї покути. То вже кара до смерті. Але як хочеш подивитися, то я тебе сховаю і ти переконаєшся, що ми нічого злого не робимо». Чоловік згодився. Він поклав у кишеню свяченої пшениці, сподіваючись, що вбережеться від опирів. Але жінка спостерегла це і підмінила свячену пшеницю простою. Коли настала ніч, чоловік сказав: «Я буду йти за тобою віддалік, а в лозах зійдемося». Коли вони прийшли, жінка крикнула: «Я привела його!» Але чоловік кинув пшеницю їй межи очі й кинувся тікати. Страх зробив його проворнішим і швидшим за опирів.

Чоловік вбіг у село і став кричати на поміч, але жодна душа хіба встигла прокинутися й прислухатися до крику. Опирі його доганяли. Чоловік закликав на поміч Бога і вбіг до церкви, що сама відчинилася і за ним закрилася. І в ту ж мить церква пішла під землю, заховавши його навічно від опирів…

Мені самому стає моторошно від нашої уяви, викликаної одноманітністю сільського життя. Моя жінка чується серед привидів і жахів, як у себе вдома, бо виросла серед цих розмов. Я ж тільки часами впадаю в атмосферу темного середньовіччя. Зі мною тут нічого не трапиться, сподіваюсь.

…Вчора трапилося щось дивне. Я прокинувся від холоду й побачив, що жінки нема поруч. Вона зразу ж зайшла і лягла коло мене, але я відчув запах дощу. Мокре волосся торкнулося моєї щоки. «Де ти була?» — спитав я. «Мені не спалося, і я вийшла».

Нічого дивного, правда?

Жінка:

Я — маленька дівчинка. Ненароком проковтнула волосину. Тепер чекаю смерті. Надворі смеркається. Зацвіли ружі коло хвіртки. Всі люди веселі, сміються. А я ходжу зі своїм страхом і не насмілюся сказати нікому, що, певно, помру. Мені дуже не хочеться вмирати. Я ще не знаю, що таке смерть. Лише здогадуюсь, що більше не побачу цього чудового літнього вечора.

Але це минулося наступного ранку. Я згадала той випадок з дитячих літ, коли моє невдоволення сягнуло крайньої межі, коли вже треба кричати. Не в тім річ, що мене ніхто не почує й не допоможе вирватися з-під чорних крил дощової ночі. А в тім, що я не знаю більше ніякого світла, крім світла призахідного сонця, та й те померкло під час дощів.

Я сьогодні пішла дивитися на воду. Уріж не затопить, бо він зручно всівся на горбах, але міст може зрушити, і як я тоді доберуся до Львова?

Чоловік не схотів. Запхав ноги ледь не в електричний камін і читає. Він ніколи не дивиться мені в очі, а зараз тим більше. Машина, що зветься шлюбом, зламалася. Я перебрала у пам’яті всіх знайомих чоловіків. І кожен з них без охоти їв би зупу без м’яса і не любив би мене вночі після мого цілоденного мовчання. То вимушене мовчання — у мене непереборний жіночий інстинкт не починати і не закінчувати розмови першою.

Я щосили трималась за поручні мосту, коли дивилась на похмурі бурі хвилі. Ніяка сила не змусила б мене стрибнути вниз, але диявол міг би зіштовхнути. Здається, він стоїть за плечима у подібних ситуаціях. Під дощем і гори, й ліс видавалися гидкими й мертвими. Скількох звірят вода повиганяла з нірок і як промокли бузьки у своїх гніздах. Нікому не є добре цієї пори.

Увечері пропало світло і було так холодно, що я розпалила і вилізла на піч. Гасова лампа стояла перед чоловіком, і він силкувався щось читати. Врешті підвів голову і спитав:

— У тебе немає ніякої свіженької історії про опирів чи пана в чорному костюмі з блискучими ґудзиками?

— Хочеш розважитись?

— Хочу, — сказав він і якось дивно подивився на мене.

— Нема.

— Шкода, шкода. Тобі вже, певно, набрид Уріж?

— Як завжди.

— Поїхала б кудись.

— Поїдемо разом.

— Ти ж знаєш, що я тільки-но вернувся!

На тім розмова обірвалася. Я наче мокрою ганчіркою стерла її з пам’яті. Коли чоловік пішов спати, бо не мав до чого гріти ноги, я ще довго сиділа на печі, доки вона не вистигла. Мені все здавалося, що хтось ходить під вікнами, але то не могло бути правдою. Холод стис моє серце. Я довіку сидітиму в порожній хаті.

Чоловік:

Вона поїхала. Повернеться жвава, весела, понавозить книжок, сигарет, кави і чаю. Розкаже все, що бачила. Через три дні після того, як вона поїхала, прийшов якийсь чоловік, років тридцяти, досить неприємний, з чорною бородою. Привітався із порога:

— А де господиня?

— Нема, поїхала.

— А коли вернеться?

— А в чім річ? — питаю. — Я її чоловік.

— Мені треба вашої господині, — відрубав він і пішов.

Хам, та й годі.

Як вернулася жінка, я її спитав і описав того типа. Вона дуже здивувалася і сказала, що не знає такого. Вночі вона знову кудись пішла і вернулась аж під ранок.

— Ти що, знайшла собі коханка? — спитав я.

Вона так розгублено подивилася на мене, аж стало шкода. Втім, вона вміє і прикидатись.

— Я вільна робити все, що хочу. Ти мене звільнив.

— Ти мене доведеш до того, що я поїду звідси.

— Ти надто часто їздиш звідси, щоб поїхати назовсім.

Раніше вона не була такою гострою на язик. Господиня! Всього господарства, що пес та латка городу коло хати. У селі з неї сміються. З мене ні, бо я — як домашня тварина… Якщо я кину її, то її й курка затопче. Це