Агата Крісті - Кишеня, повна жита

— Так вони кажуть.

— Річ у тому, що дуже мало отрут діють у такий спосіб, якщо не брати до уваги ціанідів, звичайно, й, можливо, чистий нікотин…

— А тут точно не було застосовано ціанід або нікотин?

— Мій любий чоловіче. У такому разі він би помер, раніше, аніж приїхала швидка допомога. О ні, тут не йшлося про щось подібне. Я було запідозрив застосування стрихніну, але конвульсії мали зовсім інший вигляд. Хоч і неофіційно, звичайно, проте я готовий заприсягтися своєю репутацією, що то був таксин.

— А який потрібен час, щоб ця отрута почала діяти?

— По-різному — за різних обставин. Через годину. Через дві години, через три години. Небіжчик справляє враження людини, яка любила попоїсти. Якщо він справді добре поснідав, то це вповільнило процес.

— Поснідав, — замислено повторив інспектор Ніл. — А й справді, схоже, що фатальним для нього виявився сніданок.

— Сніданок, яким його почастували Борджа[4], — весело засміявся доктор Бернсдорф. — Що ж, бажаю тобі успішного полювання, хлопче.

— Дякую, докторе. Я хотів би поговорити зі своїм сержантом, перш ніж ти покладеш слухавку.

Знову на протилежному кінці дроту почулися гудки та клацання, а десь далеко — примарні голоси. А тоді, як неминуча прелюдія до розмови із сержантом Геєм, пролунало важке сопіння.

— Вітаю вас, сер, — сказав він із тривожними нотками в голосі.

— Ніл слухає. Вмираючий сказав перед смертю щось таке, що мені треба знати?

— Він сказав, то був чай. Чай, який він випив в офісі. Але лікар каже, що ні…

— Це мені відомо. Більше нічого?

— Ні, сер. Але мушу повідомити вам одну дивну річ. Це стосується костюма, у якому він був, — я перевірив, що він мав у кишенях. Звичайні речі: хусточку, ключі, дрібні гроші, гаманець, — але, крім усього цього, була одна річ, яка мене здивувала. Я кажу про праву кишеню його піджака. Там було зерно.

— Зерно?

— Так, сер.

— Що ти маєш на увазі, говорячи про зерно? Сухі напівфабрикати? «Сніданок фермера»? Кукурудзяні або пшеничні пластівці? Чи, може, ти говориш про зерно ячменю або чогось такого?..

— Саме так, сер. Я кажу про зерно, яке мені здалося житом. І чимало його там було.

— Он як… Це й справді дивно… Але то міг бути зразок продукції — щось пов’язане з діловою оборудкою.

— Звичайно, сер. Але я подумав, ліпше буде сказати вам про це.

— Ти правильно подумав, Гею.

Інспектор Ніл протягом кількох хвилин дивився перед собою, після чого поклав телефонну слухавку. Його впорядкований розум рухався від першої до другої фази розслідування, від підозри про отруєння — до переконаності в тому, що отруєння відбулося. Слова професора Бернсдорфа могли бути неофіційними, але професор Бернсдорф був не тим чоловіком, який міг би помилитися у своїх професійних висновках. Рекса Фортеск’ю отруїли, й отруту йому, певно, дали за одну-три години до того, як з’явилися перші симптоми. Тож здавалося очевидним, що працівники контори не мали ніякого стосунку до скоєння злочину.

Ніл підвівся й вийшов до зовнішнього офісу. Друкарські машинки клацали, але досить безсистемно й на малій швидкості.

— Міс Ґріфіт, ви мені дозволите перекинутися з вами ще кількома словами?

— Звичайно, містере Ніл. Чи дозволите ви дівчатам вийти на обідню перерву? Регулярний час для неї давно минув. Чи, може, вам буде зручніше, якщо ми замовимо щось принести сюди?

— Ні. Нехай вони йдуть обідати. Але вони повинні згодом повернутися.

— Звичайно.

Міс Ґріфіт пішла за Нілом до приватного кабінету шефа. Вона сіла й прийняла притаманний для неї зосереджений і діловий вигляд.

Без будь-якого вступу інспектор Ніл сказав:

— Я розмовляв зі шпиталем Святого Юди. Містер Фортеск’ю помер о дванадцятій годині сорок три хвилини.

Міс Ґріфіт вислухала це повідомлення без подиву, а лише похитала головою.

— Він був у дуже тяжкому стані, я це відразу помітила, — сказала вона.

«Вона зовсім не засмучена», — подумав Ніл.

— Ви можете розповісти мені якісь подробиці про його дім та родину?

— Звичайно. Я вже намагалася сконтактуватися з місіс Фортеск’ю, але та, схоже, поїхала грати в гольф і не мала наміру повернутися на ланч[5]. Ніхто достоту не знає, на якому майданчику вона грає, — додала, ніби пояснюючи. — Вони живуть у Бейдон-Гіт, ви знаєте, де є три відомі майданчики для гри в гольф.

Інспектор Ніл кивнув головою. У Бейдон-Гіт майже виключно жили міські багатії. Ця приміська зона була лише за двадцять миль від Лондона, електропоїзди туди ходили майже безперебійно, й автомобільне сполучення також було цілком надійним, навіть у вранішні та вечірні години пік.

— Будь ласка, назвіть мені їхню точну адресу й номер телефону.

— Бейдон-Гіт, три тисячі чотириста. Їхній дім називається «Тисова хатина».

— Як, як? — Різке запитання зірвалося з губів інспектора Ніла, перш ніж він устиг утриматися від нього. — Ви сказали «Тисова хатина»?

— Так.

Міс Ґріфіт подивилася на нього зацікавленим поглядом, але інспектор Ніл уже взяв себе в руки.

— Ви можете розповісти про його родину?

— Місіс Фортеск’ю — його друга дружина. Вона значно молодша за нього. Вони одружилися близько двох років тому. Перша місіс Фортеск’ю давно померла. Від першого шлюбу він має двох синів і дочку. Дочка живе в батьківському домі, як і старший син, що працює партнером у фірмі. На жаль, сьогодні він перебуває на півночі Англії, виїхав туди у справах. Чекають, що він повернеться завтра.

— А коли він поїхав?

— Позавчора.

— Ви намагалися сконтактуватися з ним?

— Так. Після того, як містера Фортеск’ю забрали до лікарні, я зателефонувала в готель «Мідленд» у Манчестері, де, як мені здавалося, той міг оселитися, але він виїхав звідти сьогодні рано-вранці. Я думаю, він подався також до Шефілда та Лестера, але точно я в цьому не переконана. Можу назвати вам кілька конкретних фірм, які він міг навідати.

«Справді надзвичайно ділова жінка, — подумав інспектор, — і якби їй заманулося вбити чоловіка, то вона вбила б його дуже по-діловому». Але він примусив себе облишити ці фантазії і знову зосередив свою увагу на домашніх обставинах містера Фортеск’ю.

— Він має ще одного сина, ви сказали?

— Атож. Але той син посварився з батьком і живе за кордоном.

— Обидва сини одружені?

— Так.