Ян Потоцький - Рукопис, знайдений у Сараґосі

Коли помітили, що я вже заспокоїв перший голод і приступаю до того, що в Іспанії називають «los dulces»[2], прекрасна Еміна веліла мавританкам показати, як у них на батьківщині танцюють. Вони це зробили з такою жвавістю, яка навіть дещо переходила в розпусність. Я б, мабуть, ніколи не зміг покласти край тим танцям, якби не запитав прекрасних незнайомок, чи й вони теж часом віддаються цій забаві. Замість відповіді вони підвелися й звеліли подати їм кастаньєти. Їх танець нагадував болеро, що походить з Мурсії, і фофу, яку танцюють в Альґарві. Ті, котрі бували в тих землях, легко можуть його собі уявити, однак ніколи не зуміють зрозуміти тієї краси, якої додавали йому приваби двох африканок, прикритих прозорими шатами, що спливали по чудових тілах.

Якийсь час я спокійно розглядав урочих танцюристок, але врешті-решт їх щораз різкіші рухи, запаморочливі звуки мавританської музики, почуття, розпалені щедрою вечерею — усе це разом мимоволі охопило мене якимось не знаним досі безумством. Я, власне кажучи, вже не розбирав, чи то жінки, чи якісь підступні примари. Я не смів на них глянути, не хотів нічого бачити, закрив руками очі й у ту ж мить відчув, що трачу притомність.

Обидві сестри наблизились до мене й узяли мене за руки. Еміна турботливо розпитувала, як я почуваюся; я заспокоїв її. Зібельда тим часом виясняла, що це за медальйон у мене на грудях — мабуть, портрет коханої?

— Це скарб, — відповів я, — отриманий від матері; я пообіцяв їй ніколи не знімати його. Там міститься шматочок справжнього животворящого хреста.

Від цих слів Зібельда зблідла й відсахнулася.

— Ти стривожена, — продовжував я, — а то ж тільки злі духи бояться хреста.

Еміна відповіла замість сестри:

— Сеньйоре кавалере, ти знаєш, що ми мусульманки, і не повинен дивуватися прикрості, яку мимовільно справив моїй сестрі. Я визнаю, що відчула те саме; нам шкода, що найближчий наш родич визнає віру Христа. Ці слова дивують тебе — але ж твоя мати походить з роду Ґомелесів. Ми також належимо до цієї родини, яка родовід свій веде від Абенсерраґів… — але присядьмо на цю канапу, і я розповім тобі більше.

Негритянки вийшли з кімнати. Еміна підсіла до мене в куточку канапи й, підгорнувши під себе ноги, влаштувалася біля мене. Зібельда лягла з другого боку, оперлася на мою подушку, і ми були так близенько одне до одного, що наші подихи змішувались. Еміна, схоже, на хвильку замислилась, а потім, кинувши на мене переповнений почуттями погляд, узяла мене за руку й почала такими словами:

— Я зовсім не хочу приховувати від тебе, дорогий Альфонсе, що привів нас сюди зовсім не випадок. Ми тут чекали на тебе, і якби ти, злякавшись, обрав іншу дорогу, то назавжди втратив би нашу повагу.

— Не улещуй мене, прекрасна Еміно, — відповів я. — Я не розумію, чому тебе так цікавить моя відвага.

— Твоя особа дуже цікавить нас, — продовжувала мавританка, — але, можливо, це тебе менше тішитиме, якщо дізнаєшся, що ти перший чоловік, якого ми зустріли в житті. Тебе дивують мої слова, і ти, схоже, засумнівався навіть у їх правдивості. Я обіцяла розповісти тобі історію наших предків, але буде, мабуть, краще, якщо почну від нашої власної.

Історія Еміни і її сестри Зібельди

Нашим батьком є Газир Ґомелес, дядько по матері дея, який править сьогодні в Тунісі. Ми не мали брата, ми ніколи не знали батька, а оскільки від наймолодших років були замкнені в стінах сералю, то й не мали найменшого навіть уявлення про людей вашої статі. Проте природа обдарувала нас несказанною схильністю до кохання, і за браком будь-кого іншого ми покохали одна одну. Ця симпатія виникла у нас від найперших дитячих років. Ми гірко плакали, коли нас хотіли хоча б на хвилинку розлучити. Коли одну з нас сварили, друга обливалася слізьми. Вдень ми гралися за одним столиком, а вночі ділили одне ліжко.

Це щонайсильніше почуття немовби зростало разом з нами і ще більше посилилося внаслідок одного випадку, про який я тобі розповім. Мені тоді було шістнадцять років, а моїй сестрі чотирнадцять. Ми вже давно помітили, що наша мати ретельно ховає від нас деякі книжки. Спочатку ми мало на це звертали уваги, бо нам і без того набридли книжки, по яких нас учили читати, але з віком прийшла до нас цікавість. Дочекавшись хвилинки, коли заборонена шафа була відкрита, ми схопили невеличку книжечку, де розповідалося про любощі Меджнуна і Лейли, перекладену з перської Бен-Омаром. Цей захопливий твір, який так барвисто змальовував насолоди кохання, розпалив наші молоді голови. Ми не могли зрозуміти цих насолод, не бачивши ніколи людей вашої статі, але повторювали нові для нас вирази. Ми розмовляли мовою закоханих, аж нарешті почали прагнути кохатися у їх спосіб. Я взяла на себе роль Меджнуна, моя сестра — Лейли. Спершу я освідчилась їй у моїй пристрасті, укладаючи квіти в букеті (це один зі способів взаємного порозуміння, вживаний у цілій Азії), потім кидала їй повні жаги погляди, падала перед нею на коліна, цілувала сліди її ніг, заклинала вітерець, аби ніс до неї мої скарги, і хотіла його розпалити гарячими зітханнями.

Зібельда, згідно із настановами вчителя, призначила мені побачення. Я падала до її колін, цілувала їй руки, обливала слізьми її ноги. Моя коханка спершу злегка опиралася, проте за хвильку дозволяла мені вкрасти кілька поцілунків, а врешті-решт повністю розділяла мої бурхливі почуття. Душі наші немовби зливалися докупи, і більшого щастя ми не знали.

Я не пам’ятаю, як довго нас забавляли ці пристрасні сцени, однак незабаром нестримність наших почуттів великою мірою пригасла. Ми відчули охоту до деяких наук, особливо ж до наук про рослини, властивості яких ми пізнавали з праць знаменитого Аверроеса. Моя мати, переконана, що не можна достатнім чином озброїтися проти нудьги сералю, любо дивилася на наші заняття і, прагнучи полегшити нам навчання, звеліла привезти з Мекки святу жінку, яку звали Хазарета, тобто найсвятіша зі святих. Хазарета навчала нас законів Пророка і викладала нам науки тією чистою і мелодійною мовою, якою сьогодні говорять тільки нащадки корейшитів. Ми не могли досита наслухатись її і незабаром знали напам’ять мало не весь Коран. Потім мати розповіла нам історію нашого роду й допустила нас до найрізноманітніших рукописів, одні з яких були написані арабською, інші ж — іспанською