Богдан Мостіпан - Молот Чудовиськ: Кіготь Темряви, Богдан Мостіпан

- Загалом, гаразд, поговорили і досить, - сказав Бетфорд. - У вас є цілий день для підготовки. Виїжджаємо завтра вранці, на світанку. Рецепти бомб і масел знаходяться в мисливському арсеналі. Усі необхідні інгредієнти купіть на ринку. Потім, коли бомби й олії будуть готові, зустрічаємося завтра вранці на цьому ж місці.

Бетфорд встав з-за столу, потім попрямував у бік арсеналу - гострити клинки і готуватися до майбутньої битви. Його приклад наслідували всі інші мисливці. Кліффорд, як зазвичай, вирушив на задній двір, щоб відпрацьовувати удари на манекені. Джилліан і Фоллар пішли на ринок за інгредієнтами. Реніфат і Евеліна ж залишилися наодинці.

- А ти чому не йдеш? - запитав Реніфат.

- Те саме можу запитати в тебе, - усміхнулася Евеліна.

- Я хочу трохи відпочити перед полюванням, а потім уже йти на ринок...

- От і я теж, - продовжувала усміхатися мисливиця. - Скажи, Реніфате, а як ти сюди потрапив?

- Ну... - трохи забарився він. - Це довга історія... Якось я тобі її обов'язково розповім.

- Ну ні, не ухиляйся, - наполягла мисливиця. - Хочеш, я докладніше розповім свою історію? А потім ти, якщо хочеш, розповіси мені свою.

- Хм... - задумався Реніфат, а потім відповів: - Ну давай...

- Я росла в повній сім'ї, в любові й турботі, - почала Евеліна. - З дитинства всі дівчатка гралися в ляльки, уявляли, які в них будуть наречені, коли вони виростуть. Я ж від них відрізнялася. І річ не в тому, що мені це було нецікаво, просто мій потяг до незвіданого був набагато сильнішим. Мій батько був воїном, він воював у війні між Гріссеєю і Елтрією п'ятнадцять років тому.

- Кліффорд і Бетфорд теж пройшли через війну, - зауважив Реніфат.

- Цікаво... - відповіла Евеліна. - Тоді зрозуміло, звідки в Кліффорда такі шрами і чому він такий похмурий, - усміхнулася вона.

- Хах, так, - усміхнувся Реніфат. - Це вже точно.

- Так от... - продовжила Евеліна. - Як я й казала, мій батько був воїном. Одного разу я вийшла на подвір'я нашого будинку і побачила, як він вправляється зі своїм мечем на манекені. Він був у латному нагруднику, а його удари були точними та швидкими. На секунду я навіть повірила, що він б'ється проти справжнього супротивника... Загалом, його мистецтво володіння мечем вражало. Мої дитячі очі загорілися цікавістю. Я підійшла до нього і запитала: "Що ти робиш, тату?" - хихикнула Евеліна. - Ну, і він розповів мені, що вправляється з мечем. Батько в мене був люблячий, він пояснив, що тренується на манекені, щоб врахувати можливі помилки в бою. Тоді я попросила його дати мені меч і дозволити спробувати самій. - Евеліна розповідала з явною захопленістю. - Тато замовк, а потім, на мій подив, усміхнувся і сказав: "Добре, донечко. Я покажу тобі, як вправлятися з манекеном". Він поставив у мою руку меч, потім нахилився і почав вчити мене правильно вставати в стійку. Я встала, і тоді батько дозволив мені завдати свій перший удар. З усієї сили я замахнулася і знесла манекену голову. - Засміялася Евеліна. - Бачив би ти вираз обличчя мого батька тоді!

У відповідь Реніфат теж засміявся.

- Хах... Думаю, видовище було справді цікавим, - усміхнувся він.

- Не те слово... - сказала Евеліна. - Батько побачив у мені потенціал і почав навчати мене мистецтва фехтування. Попри те, що він мене дуже любив, він також привчав мене до дисципліни. Я мала вставати щодня на світанку, щоб він міг мене навчати. І якщо я запізнювалася хоча б на десять хвилин, він мовчки розвертався і йшов. Так було всього один раз. Я зрозуміла це і з того моменту завжди приходила вчасно.

Нарешті, ми приступили до серйозних тренувань. Поступово мої навички стали поліпшуватися, я навчилася володіти мечем куди краще. Одного чудового дня батько запропонував мені поєдинок понарошку. Зрозуміло, я погодилася, - усміхнулася Евеліна. - Між нами зав'язався бій, і батько, звісно, мене переміг. Але, як для новачка, з його ж слів, я билася дуже добре... Ось... - вона на мить замислилася, посміхаючись, але за десять секунд посмішка зникла з її обличчя. - А потім у нашій родині настав темний період... Почалася війна...

Мій батько пішов на війну і отримав звання командира. Періодично він відвідував мене і маму. Я була не в собі від щастя, бачачи його, і щоразу зустрічала з радістю. - Евеліна ледь помітно посміхнулася. - Одного нещасного дня нашій родині прийшла звістка про те, що мій батько повів військо на Ерденбург, елтрійське "Місто щастя", як його називали... Під час облоги в нього влучила стріла, його було поранено. Тоді він зіткнувся в бою з якимось сильним і досвідченим воїном... На жаль, ця битва стала для нього останньою.

Пізніше, за кілька днів після поразки під Грозовою брамою на підходах до Ерденбурга, нам надійшов лист від дядька, який бився разом із ним у тому бою. Він, на щастя, встиг вчасно відступити із рештками батькової армії... - Евеліна опустила погляд. - У листі було сказано, що мій батько героїчно загинув... Я не стримала сліз і розплакалася. Разом зі мною і моя мама. Понад місяць ми сумували й оплакували його... Нам навіть не надіслали його тіло, щоб поховати, - з сумом на обличчі промовила Евеліна. - Але цей випадок загартував мене. Я будь-що-будь заприсяглася, що стану войовницею, але волею долі потрапила до мисливських лав... Ось так я тут і опинилася.

- Я щиро тобі співчуваю, Евеліно, - перейнявшись історією дівчини, сказав Реніфат. - Мені дуже шкода твого батька...

- Так... Але його вже ніяк не повернути, а тому я змирилася, - відповіла Евеліна. - Тепер твоя черга, Рені.

Розмовляючи з Евеліною, Реніфат почувався спокійно і невимушено, немов спілкувався зі спорідненою душею, давно йому знайомою. А тому вирішив їй відкритися.

- Хм... - задумався він. - Навіть не знаю, з чого почати...

- Не бійся, Реніфате, - усміхнулася Евеліна. - Я не засуджу тебе... Просто, будучи в новому колективі, мені б не завадило завести знайомства, а ти начебто хлопець непоганий, тож мені б хотілося дізнатися твою історію.