Анжеліка Вереск - Без права на вибір, Анжеліка Вереск

Кілька днів після зустрічі з Норісом я була в збудженому стані. Наречений сказав мені, що майже домовився з моїм батьком про суму викупу за наречену, а отже, наше весілля вже не за горами. Батько хотів за мене не менше п’ятнадцяти тисяч золотих, однак Норісу та його батькові вдалося збити ціну до десяти тисяч.

З одного боку, я раділа майбутньому весіллю. Нарешті б вирвалась із ненависного батьківського дому, де часом, здавалося, не вистачало повітря для легень.

А з іншого боку — хвилювалась. А раптом Норіс не стримає обіцянок і почне обмежувати мої права?

 Хоча, він зовсім не здавався деспотичним чоловіком. Та й узагалі, мені було важко уявити себе заміжньою. Але я розуміла: мені пощастило. Норіс — один із найкращих варіантів для мене. Могло б бути набагато гірше.

Сьогодні у мене був чудовий настрій. Лагідно світило сонце, і Мері, моя подруга, нарешті одужала після хвороби.

Мері була донькою нашого воротаря, ми дружили з дитинства. Нещодавно вона злягла з гарячкою, але сьогодні її батько повідомив мені, що вона повністю одужала і навіть зможе піти на рідан.

Рідан — це сільське свято, присвячене проводам літа. Селяни розпалювали великі вогнища, зводили помости, на яких розігрували сценки або змагалися на палицях молоді хлопці, кожен сподіваючись перемогти. Дівчата вдягали найкращі сукні й розпускали волосся. Кожна могла станцювати перед людьми.

Я обожнювала танці. Сільська музика приводила мене у захват, паморочила голову своєю простотою і дарувала відчуття польоту. Ще на рідан приносили різні смаколики, готували хмільні напої, запрошували жителів сусідніх сіл. Батьки б зомліли, якби дізналися, що я була на такому святі.

На щастя, завдяки вдалому збігу обставин, батьків сьогодні не було вдома, а отже, я могла безперешкодно піти на свято разом із Мері.

Ближче до вечора я, удавши, що сплю, і спорудивши на ліжку подобу кокона, щоб обдурити няньку, вибралася через вікно (добре, що за ним росло розлоге дерево, по якому я навчилася лазити), і вже за п’ятнадцять хвилин ми з Мері, у світлих сукнях, з розпущеним волоссям і вінками, бігли в бік узлісся, звідки вже долинав шум, спів, танці і було видно дим вогнищ.

Прийшовши на місце, ми одразу приєдналися до групи людей, які з захопленням спостерігали за поєдинком двох юнаків. Вони були розпалені боєм, впевнено боролися на палицях, намагаючись показати себе в найкращому світлі. Молоді, сильні, енергійні — кожен їхній рух був видовищем.

Постоявши трохи, ми з Мері, узявшись за руки, пішли далі.

Тут було все: чоловічі бої, імпровізовані арени з півнячими боями, поміст, на якому переодягнені селяни грали сценку — мабуть, жартівливу сварку зятя й тещі. Кумедні костюми та виразна міміка змушували перехожих зупинятися й аплодувати.

Неподалік вогнищ стояли довгі дерев’яні столи, що вгиналися від їжі. У центрі — смажений на рожні кабан (напевно, це староста розщедрився). Тут були й прості закуски, миски з медом і сметаною, млинці, запечена в золі картопля, овочі, зелень, домашня ковбаса, фрукти, ягоди, глечики з компотами й узварами. На кожному столі — кілька бочок вина. Кожен приніс, що міг, і вечеря вийшла щедра.

Невдовзі біля вогнищ зазвучали волинка, лютня, дудочка, згодом додалися дзвіночки. Я радісно потягнула Мері в той бік. Там уже грали талановиті селяни.

Музика підбадьорювала, закружляла й кликала до танцю. Ах, як я любила ці прості мелодії!
Поки ми пробиралися до вогнища, молодь уже водила хороводи під веселу пісеньку, а якийсь хлопець на весь голос співав:

— Живе моя відрада
У високому теремі,
А в терем той високий
Нема ходу нікому.
Я знаю, у красуні
Є сторож при ґанку,
Та не зупинить він
Шлях сміливому парубку.

Увійду я до милої,
Стану в ноги її,
Була б нічка темненька —
Для серденька в пригоді.

Була б нічка темненька,
Та трійка коней бистра —
І я вже в її обіймах,
Не знаючи страху...

Коли він доспівав, чоловіки навколо засміялися, кидаючи двозначні жарти про «нічку темненьку», й дружно дзвеніли дерев’яними кухлями з вином.

Ми з Мері теж узяли по кухлю ягідної настоянки, дзвінко чокнулись і сьорбнули по ковтку. У горлі одразу стало тепло. Мері, сміючись, потягла мене в хоровод, і ми почали веселитись. Ми кружляли без упину, волосся трохи розтріпалося, щоки палали.

Я відчувала, як збилося дихання, та не могла зупинитися — було надто весело й добре.

Та раптом... я відчула чийсь погляд. Шкіру вкрили мурахи — відчуття було настільки явним, що здалося фізичним. Я оглянула натовп — усі веселилися, ніхто не дивився на мене.

Та важкий погляд не зникав. Він був майже відчутний, мов руки на плечах. Знову оглянувши всіх, я переконала себе, що мені привиділося.

Схопивши Мері за руку, я потягла її в інший бік — до вогнища, де дівчата танцювали. Я дуже любила ці танці — це був той рідкісний момент, коли я могла бути собою, вільною, дати волю своїм мріям і почуттям.

Коли попередня дівчина закінчила танець, я вийшла в центр і повернулась обличчям до вогню. Люди вітали мене оплесками. Я заплющила очі, чекаючи музики. Коли пролунали перші звуки — я зітхнула. Це була пристрасна пісня про любов таку сильну, що вона може вирвати коханого навіть у самої смерті.

Піднявши руки вгору, я зробила перші рухи — і від того моменту вже не була собою. Танок поглинув мене.

Відблиски полум’я танцювали на моєму обличчі, попіл кружляв довкола, ніби по волі чарів. Я вела стегнами, відкидала волосся, малювала в повітрі візерунки руками. Потім закружляла, мов осінній лист у вітрі. Я відчувала танець, я дихала ним…

Нарешті музика стихла, і я під гучні оплески та схвальні вигуки повернулася назад у натовп.

 Після випитої настоянки й стрімкого танцю паморочилося в голові, а гомін людей здавався занадто гучним. Знявши з голови вінок, я подалася прогулятися вбік лісу.