Syringa - Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa

Аня перевернулася на бік, підклавши руку під голову. Вона знову й знову прокручувала у думках слова Балажа, його спокійний голос, мудрі очі, усмішку, яка ніби говорила: «Я знаю, що ти зараз відчуваєш».

“Не бійтеся жити.”

Ця фраза луною віддавалася в її серці.

Вона згадала, як ще кілька місяців тому почувалася загубленою, самотньою, спустошеною. Як боялася, що зробила помилку, розірвавши стосунки. Як сумнівалася у собі. А зараз?

Зараз вона була вільною. Вільною від болючих спогадів, від страху, від нав’язаних очікувань.

Її тіло ніби відчувало все це на фізичному рівні — груди наповнювалися приємним теплом, долоні поколювало легке хвилювання, серце билося трохи швидше. Вона відчувала себе живою.

Аня сіла в ліжку, відкинула ковдру й підійшла до вікна. Вулиця внизу була майже безлюдною, ліхтарі відкидали довгі тіні на засніжений асфальт. Вона провела пальцями по холодному склу й усміхнулася.

Їй не спалося, але це було добре.

Цієї ночі вона не думала про минуле. Не прокручувала в голові розмови з Олексієм. Не питала себе, що пішло не так. Вперше за довгий час вона дивилася тільки вперед.

Десь під ранок втома все ж перемогла. Її очі повільно заплющилися, дихання вирівнялося. Аня заснула з легкою усмішкою на губах.

І це був найсолодший сон за довгий час.

Аня різко прокинулася від дзвінка. Їй знадобилося кілька секунд, щоб зорієнтуватися, який зараз день і де вона взагалі знаходиться. В кімнаті було ще напівтемно, за вікном злегка світало. Вона потягнулася до телефону, трохи роздратована несподіваним пробудженням.

— Алло? — її голос був ще сонним.

— Доброго ранку, пані Аня. Перегляньте, будь ласка, поштову скриньку. Ми розглянули ваше резюме. Здається, ви нам підходите. Але, оскільки у вас немає досвіду, ми можемо взяти вас тільки на випробувальний термін. Далі побачимо.

Голос хлопця на іншому кінці слухавки звучав холодно, навіть трохи зверхньо, ніби він робив їй велику послугу, погоджуючись говорити з нею.

Аня на секунду затримала подих. Ця робота. Нарешті.

Пройшло вже більше ніж пів року, відколи вона відправила своє резюме. Вони довго годували її обіцянками, казали “потрібно ще трохи почекати”, “у нас поки що немає можливості”, і вона вже майже втратила надію. Але ось, здається, шанс з’явився.

Вона сіла на ліжку, відкидаючи ковдру.

— Добре, я перегляну, — коротко відповіла вона.

— Очікуємо на вашу відповідь якомога швидше. Гарного дня.

Гудки.

Аня ще кілька секунд просто дивилася на екран. Вона не відчувала тієї радості, яку, здавалося б, мала б відчути. Натомість з’явилося якесь дивне відчуття – ніби ця пропозиція прийшла запізно, ніби вона вже не так сильно цього хоче.

Ця посада передбачала стабільну зарплату, серйозний досвід у компанії, яка могла б стати хорошим стартом для майбутньої кар’єри. Але чи була це її мрія?

Вона завжди любила роботу з людьми, обмін емоціями, справжнє живе спілкування. Адміністративний менеджер? Це робота з документами, звітами, графіками. Все виглядало правильно на папері, але чомусь зараз це не викликало захоплення.

Аня провела рукою по волоссю й зітхнула.

“Яке ж цікаве життя. Колись я мріяла про цю можливість. А зараз сумніваюся, чи взагалі хочу цього.”

Вона встала, підійшла до вікна й подивилася на місто, що прокидалося. В повітрі ще відчувався холод ранку, сніг на дахах світився ніжним блакитним відтінком.

Щось змінилося в ній. І, здається, вона знала, що саме.

Її більше не цікавила просто “хороша робота”. Вона хотіла жити по-справжньому.

Аня сіла за кухонний стіл, відкрила ноутбук і увійшла в електронну пошту. Лист був у папці “Вхідні”, з офіційною темою: “Запрошення на випробувальний термін”.

Вона відкрила його й швидко пробіглася очима по тексту:

“Шановна пані Аня, вітаємо! Ми розглянули ваше резюме і готові запропонувати вам стажування на посаді адміністративного менеджера. Дата виходу: 10:00, 19.12.2023. Офісний дрес-код: класичний стиль. Локація офісу: вул. …, Будапешт. Чекаємо на вашу відповідь якомога швидше.”

Аня відкинулася на спинку стільця й задумалася.

Ось воно. Робота, яку вона так хотіла. Так чекала.

Колись цей лист змусив би її підстрибнути від радості. Вона б одразу почала продумувати образ для першого дня, обирати строгий піджак, хвилюватися, як справити гарне враження.

А зараз?

Зараз вона тільки зітхнула.

За останні місяці Аня полюбила свою нинішню роботу. Любила розмови з туристами, їхні захоплені обличчя, коли вони знаходили у магазині ідеальний сувенір. Любила навіть Лілі, байдужу до всього колегу, яка тепер час від часу кидала їй жартівливі коментарі, ніби все ж трохи розтанула.

Ця офісна робота була для неї важливою тоді. Але зараз вона відчувала, що вже не хоче цього.

Аня відкрила новий лист і почала друкувати відповідь:

“Доброго дня! Дякую за вашу пропозицію та за час, який ви приділили розгляду мого резюме. Проте, оскільки минуло більше ніж пів року з моменту подачі заявки, я більше не зацікавлена у цій вакансії. Бажаю вам знайти відповідного кандидата. З найкращими побажаннями, Аня.”

Вона перечитала текст, зробила паузу.

Натиснула “Надіслати”.

І все.

Її серце билося рівно, без вагань. Вона зробила правильний вибір. Той, що відповідав їй зараз.

Вона встала, підняла чашку з недопитою кавою і підійшла до вікна. За ним світило яскраве зимове сонце. Будапешт прокидався, люди поспішали у своїх справах, а вона стояла й усміхалася.

Її життя більше не залежало від чужих обіцянок і відкладених можливостей.

Аня заварила собі ароматний чай, приготувала сніданок і ретельно склала в контейнер смачну й корисну їжу для роботи. Це був приємний контраст з минулими місяцями, коли вона перехоплювала каву і булочку в найближчому фастфуді.

Вийшовши з дому трохи раніше, вона вирішила пройтися пішки, насолоджуючись свіжим ранковим повітрям. Будапешт у цей час був особливий: місто тільки прокидалося, повітря було прозоре й трохи морозне, вулицями неквапливо йшли люди, загорнувшись у теплі шарфи.