Syringa - Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa

Коли вона зайшла в магазин, Лілі вже була на місці, як завжди, з байдужим виразом обличчя. Аня кивнула їй у знак вітання, але відповіддю було лише звичне бурмотіння.

— Знову ці клієнти… — зітхнула Лілі, невдоволено витираючи стійку.

— Щось трапилося? — поцікавилася Аня, відкладаючи сумку.

— Один турист зробив мені зауваження, що я йому не посміхалася. Уявляєш? Люди такі чутливі… — Лілі закотила очі й продовжила витирати поверхню так, ніби вона була винна у всіх її проблемах.

Аня тільки усміхнулася. Вона вже звикла до манери Лілі бурчати на все, що її оточує. Колись це її дратувало, але тепер вона сприймала це спокійніше.

Вона взяла м’яку тканину й почала протирати сувеніри на одній з полиць. Процес був майже медитативним — розглядати крихітні деталі, переставляти статуетки, щоб вони виглядали привабливіше.

Раптом двері магазину відчинилися, і холодне повітря ввірвалося всередину.

На порозі стояв менеджер мережі сувенірних магазинів.

Аня майже фізично відчула, як повітря в приміщенні напружилося. Лілі завмерла, ніби хотіла злитися з вітриною.

Менеджер був невисокого зросту, з акуратно укладеним волоссям і завжди ідеально випрасуваною сорочкою. Він мав звичку уважно оглядати магазин, ніби бачив кожну порошинку, кожен найменший недолік.

“Ось і почалося.”

Аня відчула, як в грудях піднімається знайоме хвилювання. Раніше його візити викликали в неї легку паніку — вона очікувала зауважень, гостро реагувала на кожну критику.

Але сьогодні було інакше.

Вона спокійно продовжила протирати полиці, спостерігаючи, як менеджер неквапливо пройшовся магазином. Він уважно дивився на розкладку товару, зрідка торкаючись сувенірів, ніби перевіряючи, чи вони стоять на своїх місцях.

— Доброго ранку, — сказав він, зупинившись біля каси.

— Доброго ранку, — хором відповіли Аня і Лілі.

Менеджер повільно обвів поглядом приміщення, ніби намагався знайти хоч якусь проблему.

— Лілі, — звернувся він до її колеги. — Ви сьогодні знову не посміхаєтеся клієнтам?

Лілі стиснула губи, ніби хотіла щось відповісти, але передумала.

— Це сувенірний магазин. Люди приходять сюди в хорошому настрої, їм приємно купувати пам’ятні речі. Ваша робота — зробити їхній досвід ще приємнішим.

Лілі кивнула, явно стримуючи роздратування.

Менеджер перевів погляд на Аню.

— А ви, Аню, бачу, працюєте як слід. Молодець.

Аня здивовано кліпнула. Вона очікувала критики, але натомість отримала похвалу.

— Дякую, — сказала вона спокійно.

Менеджер знову оглянув приміщення, кивнув, ніби залишився задоволений, і, не сказавши більше ні слова, вийшов.

Як тільки двері зачинилися, Лілі голосно видихнула:

— Я його боюся більше, ніж грози.

Аня усміхнулася.

— Він просто робить свою роботу.

— А ти чого така спокійна? — Лілі примружила очі, наче намагалася розгадати якусь загадку.

Аня подумала, що раніше вона дійсно хвилювалася б, намагалася справити враження. Але тепер вона не бачила сенсу боятися. Вона просто робила свою роботу добре — і їй цього було достатньо.

— Не знаю, — знизала вона плечима. — Просто тепер я дивлюся на все трохи інакше.

Лілі скептично пирхнула, але нічого не відповіла.

А Аня знову повернулася до полиць. Робочий день тільки починався, і вона збиралася насолоджуватися кожною його хвилиною.
Дівчата продовжили займатися своїми справами. Лілі щосили намагалася виглядати привітною, усміхалася клієнтам, хоча це й давалося їй непросто. Вона явно нервувала, бо розуміла, що Андраш міг бути десь неподалік і спостерігати за її роботою.

Аня ж працювала у своєму звичному темпі, насолоджуючись спілкуванням з відвідувачами. Але десь на мить її думки повернулися до ранкового листа. Чи правильно вона зробила, відмовившись від офісної роботи?

Раптом двері знову відчинилися.

Цього разу Андраш повернувся, але вже не з серйозним виглядом і критичним поглядом, а з легкою усмішкою та… трьома стаканчиками кави в руках.

— Ну що, дівчата, перепочинемо трохи? — запитав він, ставлячи напої на прилавок.

Лілі здивовано підняла брови:

— Це що, для нас?

— А для кого ж іще? — усміхнувся Андраш. — Тим більше, у мене хороші новини.

Він зробив паузу, ніби підкреслюючи важливість моменту.

— Ми відкриваємо ще дві торгові точки неподалік. Разом їх буде шість. Це величезний крок для нас.

Аня уважно подивилася на нього. Вона знала, як сильно він любив свою справу, і бачила, як щиро він радів розширенню бізнесу.

Але потім вона помітила, що його погляд зупинився саме на ній.

— Аню, за останні місяці ви показали чудовий результат, — сказав він, трохи нахилившись вперед. — Ми отримали рекордну кількість позитивних відгуків від клієнтів. Ви перевершили всі плани продажів.

Аня мовчала, не знаючи, до чого він веде.

— І ось що я подумав, — продовжив Андраш, ледь помітно всміхаючись. — Ви не просто хороший продавець. У вас є щось більше: вміння працювати з людьми, відчувати їх. Тому в мене є пропозиція.

— Яка? — тихо запитала Аня.

— Я хочу, щоб ви спробували себе в новій ролі. Ви добре знаєте нашу продукцію, розумієте клієнтів. Як щодо того, щоб пройти стажування і почати навчати новий персонал?

Лілі підняла на нього здивований погляд, але промовчала.

Аня відчула, як у ній наростає хвилювання. Вона не очікувала цього.

— Ви хочете, щоб… я навчала нових працівників?

— Саме так, — кивнув Андраш. — Спочатку як наставниця. Якщо все піде добре — можливо, і більше.

Він сказав це так буденно, ніби йшлося про щось звичне. Але для Ані це було зовсім нове.

Вона на мить замислилася.

Відмовившись від офісної роботи, вона ніби вже зробила вибір. Але тепер перед нею відкривалася ще одна можливість — і це вже не була нудна робота за комп’ютером, а щось дійсно цікаве.

Вона відчула, як усередині розгоряється тепло — не страх, не сумнів, а захоплення.