Хелена Власенко - Всі барви неба, Хелена Власенко

У Ліни було все: терплячий і люблячий хлопець поряд, робота, на яку вона кожного ранку радісно поспішала, усталене життя в столиці. Вона була хорошою, милою, доброю дівчиною з принципами, яка на це заслуговувала. Була... Допоки одного прекрасного дня доля, перебуваючи в одному із своїх каверзних настроїв, не привела її на посаду асистентки мовчазного і строгого фінансового директора Вадима Гнаткевича. P.S. В блозі є продовження, яким би воно могло бути;)))

Пролог

 З самого ранку падав проливний дощ, який обіцяв стати затяжним. Не те, щоб Ліна не любила таку погоду - якраз навпаки. Тільки ж коли ти сидиш вдома і під теплим пледом цікаву книжку читаєш – це одне і зовсім інша ситуація, коли тобі на співбесіду потрібно, з приставкою «важливу для тебе співбесіду». Дівчина дуже хотіла отримати цю роботу. Людині, яка не так давно завершила навчання і ,відповідно, без будь-якого необхідного досвіду важко починати цей шлях і реалізувати себе. Та, благо, ніхто не скасовував «доброго слова», яке може хтось за тебе замовити. У випадку Ліни цим кимось стала хресна тітка Мирослава. Вона на днях зателефонувала і розповіла про вакансію на роботі своєї хорошої подруги і що наполегливо порадила тій провести співбесіду з хресницею. Це все, звісно, чудово і все ж себе потрібно показати з якнайкращої сторони, а тут є імовірність припертися як мокра курка. 

 Зрештою, занепокоєння виявилось марним – все вдалося. Не завадила злива, не завадило хвилювання. Під кінець співбесіди жінка, яка його проводила, пообіцяла передзвонити за день-два, але непрямо дала зрозуміти, що Ліна їм підходить.  Ліна радісно бігла, завдяки дощу, малолюдними вулицями, тримаючи в одній руці парасольку, а в іншій – телефон біля вуха. Якраз телефонувала мама, щоб розпитати як минула співбесіда.

- Мам, все добре пройшло. Обіцяли за пару днів дати остаточну відповідь, але я впевнена, що візьмуть, - поспіхом відповіла дівчина, минаючи калюжу. 

- І що за робота така?- цікавилась жінка. 

- Працюватиму у відділі кадрів.

-  Добре, дитино. Сподіваюся тобі там сподобається. Тітка Мирослава хвалила фірму. Міжнародна, велика, перспективна. Можливо, з часом, тобі цікавіша робота перепаде,- вдалася в звичні мамські роздуми жінка. 

Ліна тихо зітхнула і посміхнулась безпосередній практичності мами.

- Та мені б з цією справитись, а ти вже мене на керівні посади ладнаєш, - пробувала трохи пригасити політ фантазії співрозмовниці.

- Як це не справишся?- почулось щире здивування на тій стороні розмови. - Що ти таке кажеш. Ти ж в мене розумниця.

- Ой, мамо, що іще можна від тебе почути,- закотила очі дівчина,- але дякую. 

Навіть передбачувана підтримка важлива.

- Звертайся,- посміхнулася жінка,- я ще й тата покличу в допомогу, якщо що.

  Як же тепло від таких слів і як же ж потрібна підтримка найрідніших людей будь-де та будь-коли, не зважаючи на обставини і вік.

- Тоді, коли наступного разу мені знадобиться підмога, я скличу загальні сімейні збори, - весело заговорила Ліна і за мить додала.- Ой, мам, давай я тобі ввечері дзенькну. Маю зараз зустрітись з Артемом. Пригадуєш, я розповідала, що з деким зустрічаюсь?  

Ліна почула ствердну відповідь і продовжила:

- Так от, якраз підходжу до кафе, де ми домовились побачитись. Він, напевно, хоче привітати мене з добре пройденою співбесідою.

- Так, добре. Тоді до вечора. Хочу ще послухати про роботу і про Артема. Мамі потрібно більше інформації,- поспішила відповісти жінка напівжартома-напівсерйозно.

- До вечора, мам.

- До вечора, - Ліна натиснула кнопку вимкнення і поклала телефон у сумочку. 

 Вже біля вхідних дверей склала парасольку і швиденько забігла в середину. В невеликому приміщенні домінував коричневий колір в різних своїх відтінках та було тепло, затишно, пахло кавою, випічкою і шоколадом. Ліна обожнювала такі місця, з їх особливою атмосферою. Любов, яка була родом з юності, коли вона з друзями їздила на вікенд до Львова.  Столиків було не багато, тому вона одразу помітила Артема. Він сидів, схиливши голову над смартфоном, і щось уважно переглядав. Дівчина підійшла, сіла на дерев’яний стілець і, мило посміхаючись, подивилась на нього. Хлопець підвів голову і теж посміхнувся, побачивши її перед собою. Та Ліні його реакція, здавалось би привітна, видалась злегка винуватою.  Артем був приємним, ввічливим, врівноваженим хлопцем та ще й доволі привабливим. Вони зустрічались ось вже як три місяці.

- Привіт,- заговорив він.- Ти як, не замерзла? Я взяв на себе сміливість і замовив тобі капучіно і тістечко.

- Трошки змерзла, але в мене такий насичений день, що не було і часу про це думати. Мене, поки не офіційно, але взяли на роботу. Тож можеш починати вітати, а капучіно якраз те, що мені зараз потрібно. Дякую.  

 Трохи зігрівшись, Ліна встала, щоб зняти пальто.

- Чудово. Тож вітаю, - знов заговорив хлопець, коли вона сіла за стіл.

«Знов ця винувата посмішка, - подумала Ліна, - чи це вже в мене фантазія розійшлась...»

- Дякую, дякую, дякую,- весело заговорила дівчина, поперемінно схиляючи голову то в один то інший бік, наче дитина, які дали цукерку.  

 Так, Артем помітив цю її особливість вже давно. Дитяча безпосередність, зокрема, і підкорила його в ній і подобалась найбільше. Проте... Виявилась і інша сторона такої Ліни. Вона була занадто правильною, ідеалісткою, а йому потрібна приземлена жінка - не мрійниця.

 Дівчина почала розповідати йому деталі своєї сьогоднішньої співбесіди, але він не витримав і спонтанно випалив:

 - Я хочу розійтись.  

Ліна замовкла і спантеличено подивилась на нього. Всі думки кудись розлетілись і вона не могла зібрати кілька слів докупи, щоб спитати його, що трапилось.

- Вибач мене, але так буде краще для нас,- заговорив Артем уже впевненіше.

- Чому?- тихо спитала Ліна.

- Думаю, ти знаєш чому... - зітхнув хлопець і, бажаючи якось оправдати себе, продовжив. - В нас була вже розмова на цю тему і не одна. Просто, я не бачу ніякого зрушення з твого боку. Ти щоразу обіцяєш подумати, але нічого не міняється. Лін, я молодий, здоровий чоловік і мені потрібна жінка. Розумієш?

- Але ж я думала...- безпорадно заговорила дівчина та Артем перебив її.

- Не знаю, можливо тобі потрібно поговорити з спеціалістом про це, щоб він тобі допоміг перебороти комплекси чи моральні травми. Не знаю. Просто мені важко зрозуміти тебе.

 Ліна глянула на нього очима, в яких відобразились біль і образа. Хлопець зрозумів, що допустив грубу нетактовність і поспішив вибачитись.Продовжувати цю болючу розмову далі не було сенсу. Артем підвівся і, ховаючи погляд, поспіхом надів куртку, яка висіла на спинці крісла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍