Syringa - Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa

Він зробив ковток кави й на мить замислився.

— Вона пішла від мене, несподівано. І тоді я думав, що це кінець. Але, знаєте що? Це був лише початок.

Аня слухала, затамувавши подих.

— Люди бояться змін, — продовжив Балаж. — Але саме вони відкривають перед нами нові двері. Якийсь час я страждав, але потім зрозумів: якщо я не відпущу минуле, то не зможу побачити, що приготувало для мене життя.

Він подивився на неї з теплотою в очах.

— І мені здається, ви це вже зрозуміли. Ви зробили правильний вибір, Аню. Ваша історія — це історія не про втрату, а про звільнення.

Аня відчула, як її серце огорнуло приємне тепло.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Балаж кивнув, а потім, піднявши чашку, ледь помітно підморгнув:

— За нові початки, Аню. І за тих, хто має сміливість змінювати своє життя.

Вона усміхнулася у відповідь і тихо піднесла свою чашку. За нові початки.
Аня ще кілька секунд мовчки дивилася на Балажа, обмірковуючи його слова. Він сидів розслаблено, неквапливо допиваючи каву, і здавалося, що ніщо у світі його не турбує. Його обличчя було пронизане зморшками, але не сумними, а тими, що з’являються від частих усмішок.

“Щаслива людина,” – подумала Аня.

Їй захотілося дізнатися більше. Як він жив, що пережив, як прийшов до цього спокою, який вона відчувала від нього? Проте питати було трохи незручно.

Балаж помітив її погляд і усміхнувся:

— Ви щось хочете сказати, Аню?

Вона на мить завагалася, але потім зважилася:

— Просто… Ви здаєтесь дуже щасливою людиною. Навіть не знаю, як правильно сформулювати…

Він розсміявся.

— Ви хочете запитати, як так сталося, що старий чоловік сидить тут, п’є каву і не скаржиться на життя?

Аня зніяковіла.

— Ні, я не це мала на увазі…

— Але приблизно це, — підморгнув він.

Вона розсміялася.

— Гаразд, можливо. Просто мені цікаво, як ви до цього прийшли. Я не так давно відчула щось схоже – легкість, свободу. Але іноді думаю: а що, якщо це тимчасово?

Балаж уважно подивився на неї, ніби зважуючи, чи варто ділитися своїм минулим. Потім відкинувся на спинку крісла і сказав:

— Добре. Я розповім вам одну історію.

Аня затамувала подих.

— Колись я був зовсім іншою людиною, — почав він. — У молодості я був дуже амбітним. Хотів усього й одразу. Кар’єра, гроші, визнання. Думав, що саме це робить людину щасливою.

Він зробив паузу, ніби згадував щось дуже далеке.

— Я працював у сфері фінансів, майже не бачив своєї сім’ї. Гроші були, але часу на себе — ніякого. І я вірив, що все роблю правильно. А потім…

Він зітхнув.

— А потім я втратив усе.

Аня напружилася.

— Як так?

— Проблеми на роботі, криза, звільнення. Друзі відвернулися, сім’я теж. Уявіть: одного дня ви прокидаєтесь, і вам більше нема куди йти.

Вона уявила – і стало моторошно.

— Це жахливо, — прошепотіла вона.

Балаж усміхнувся.

— Може, й так. Але зараз я дякую за цей момент. Бо тільки тоді я зрозумів, що живу неправильно. Що я гнався за речами, які насправді не мають значення.

— І що ви зробили?

Він відставив чашку.

— Спочатку страждав. Довго. Потім переосмислив. І знаєте, що я зробив?

Аня похитала головою.

— Взяв рюкзак і поїхав. Просто так, без грошей, без плану. Працював у маленьких містечках, жив у чужих людей, розмовляв з незнайомцями. І вперше відчув, що живу.

Аня дивилася на нього, захоплюючись.

— І як ви опинилися тут?

— Угорщина стала останньою зупинкою в моїх мандрах. Тут я зрозумів, що мені більше не потрібно тікати.

Він подивився у вікно, де мерехтіли різдвяні вогні.

— А тепер я просто насолоджуюся життям. Я не багатий, не знаменитий, але я щасливий. І знаєте що, Аню?

— Що?

— Ви на правильному шляху. Просто не бійтеся жити.

Вона кивнула, відчуваючи, як у її грудях розливається тепло. Вона не просто почула його історію – вона її відчула.

І в той момент вона знала: попереду її чекає щось прекрасне.

Офіціант підійшов до їхнього столика й чемно, але трохи вибачливо сказав:

— Вибачте, але ми вже зачиняємось.

Аня здригнулася, ніби її раптово витягнули з іншої реальності. Вона озирнулася – кафе вже майже спорожніло, бариста протирав стійку, а за сусіднім столиком прибирали посуд. Вона й не помітила, як пролетів час.

— Ой, я зовсім засиділася, — усміхнулася вона.

— Спілкування має таку властивість, — Балаж підняв чашку, яка вже давно була порожньою. — Особливо, коли воно справжнє.

Аня ще раз подивилася на нього й раптом відчула, що не хоче прощатися. Тут, у цій невеличкій кав’ярні, вона вперше за довгий час відчула себе не гостею, не заробітчанкою, не чужою, а просто людиною, яка живе, дихає, слухає, говорить.

Вона взяла пальто й накинула його на плечі.

— Дякую вам, Балаже. За вашу історію, за цю розмову.

— Дякую вам, Аню, — відповів він. — Ви нагадали мені, як це – починати все з початку.

Вони разом вийшли на вулицю. Холодне зимове повітря освіжило обличчя, а сніжинки тихо кружляли в повітрі.

— Вам у який бік? — запитала вона.

— О, я живу неподалік. Прогуляюся. А ви?

— Я теж піду пішки. Після такої розмови хочеться ще трохи подумати, насолодитися нічним містом.

— Правильний вибір, — кивнув Балаж.

Вони ще кілька секунд стояли мовчки, насолоджуючись моментом.

— Думаю, ми ще зустрінемось, — сказав він.

— Думаю, що так, — відповіла Аня, і її усмішка була сповнена світла.

Вони розійшлися в різні боки. Аня йшла, не поспішаючи, вдихаючи свіже морозне повітря. Її серце було легким. Вона більше не почувалася самотньою. Вона почувалася живою.

Аня лежала в ліжку, дивлячись у темряву стелі. В кімнаті було тихо, тільки з вулиці долинав приглушений шум нічного міста — далекі голоси, звук кроків по тротуару, легкий вітер, що колихав гілки дерев. Вона заплющувала очі, але сон не приходив.

Її тіло було сповнене енергії, наче вона не провела довгий робочий день, а тільки-но прокинулася. Всередині вирувало тепло — те саме, що з’являється після довгоочікуваних змін, після розмов, які залишають слід у душі.