Богуміл Грабал - Занадто гучна самотність, Богуміл Грабал

важила сімдесят п’ять кілограмів, а потім сів і порахував, зваживши ще й урну, що мами має бути на п’ятдесят грамів більше. Потім він поставив урну на шафу і якось улітку, обкопуючи кольрабі, пригадав, що його сестра, моя мама, страшенно любила кольрабі, тож узяв урну, відкрив її консервною відкривачкою і посипав маминим попелом грядку кольрабі, які ми згодом з’їли. Коли я своїм гідравлічним пресом пресував гарні книги й прес у останній фазі дзвенів і чавив книги із силою двадцяти атмосфер, я чув, як мелються людські кістки, ніби вручну розмелював черепи й кістки класиків, яких чавив прес, ніби чавив фрази з Талмуду: «Ми наче оливки — тільки коли на нас тиснуть, видаємо із себе все найкраще». І тільки потім я протягую дроти, замотую пакунки в цій стресовій ситуації, натискаю червону кнопку повернення, спресовані книги намагаються розірвати дроти, але металеві пута сильніші, я бачу, як напинаються груди мандрівного силача, ще більше повітря в легенях — і ланцюг порветься, але пакунок надійно обіймають дроти, в ньому все стихає, наче в урні, й уже покірний пакунок я відвожу до решти, повернувши його репродукціями у свій бік. Цього тижня я розпочав сотню репродукцій Рембрандта ван Рейна, сто відомих портретів старого митця з брезклим обличчям, людини, яка крізь мистецтво й пиятику дісталася самого краю вічності й бачить, як ворушиться клямка останніх дверей, бо хтось невідомий їх відчиняє з іншого боку. У мене вже теж обличчя, наче пухирчасте листкове тісто, вже схоже на полущену стіну з патьоками сечі, я вже теж починаю дурнувато всміхатися й дивлюся на світ з іншого боку людських подій і справ. Тож кожен пакунок сьогодні в рамці з портрета старого пана Рембрандта ван Рейна, а я складаю в корито старий папір і розгорнуті книги, сьогодні я вперше завважив, що навіть не помічаю, як складаю і пресую мишок, цілі мишачі родинні гнізда, коли кидаю в прес сліпих мишенят, їхня мама стрибає за ними і вже не вилазить, поділяючи долю старого паперу й класичних книг. Важко уявити, скільки в такому підвалі може бути мишей, може, зо двісті, а може, і п’ятсот, більшість цих звірят, що хочуть товаришувати, народилися напівсліпими, але всі ці мишки, як і я, харчуються літерами, а найбільше їм смакують Ґете і Шіллер, переплетені у сап’ян. Тож мій підвал постійно повниться мишами і гризінням книг, у вільний час мишки такі ж грайливі, як і кішки, лазять мені по краю корита й горизонтальному валу, тільки коли стінка корита за вказівкою зеленої кнопки доленосно згортає весь папір разом із мишками в стресову ситуацію, коли мишачий писк слабшає, мишки в моєму підвалі раптом серйознішають, стають на задні лапки, завмирають і слухають, що ж то за звуки, але оскільки втрачають пам’ять відразу, як усе закінчується, потім знову граються і далі хрумтять текстами книжок, що ті старіші, то більше їм смакує папір, наче добре визрілий сир, наче добре настояні вина. Моє життя вже так переплетене з цими мишками, що хоч увечері я й поливаю цю гору паперу зі шланга, поливаю добряче, тож миші щодня мокнуть так, ніби весь підвал на мить занурився на дно басейну, хоч я їх поливаю струменем води, що збиває з лап, вони все одно в доброму гуморі й навіть чекають на це купання, бо потім можуть годинами вилизуватися і грітися у своїх паперових сховках. Іноді я втрачаю контроль над мишками, замислено рушаю по пиво, мрію за барною стійкою, і коли в глибокій задумі розстібаю пальто, щоб заплатити, під пивний краник на барі вислизає мишка, іноді зі штанів вибігає аж двійко, офіціантки часом дуріють, вилазять на стільці, затуляють вуха й верещать до небес, як божевільні. Я ж усміхаюся, знай собі махаю вологою долонею і йду, міркуючи, яким буде мій наступний пакунок. Так тридцять п’ять років я вганяю у стресову ситуацію кожен пакунок, закреслюю роки, місяці й кожен день у місяці, що лишився нам двом до пенсії, нам із моїм пресом, щодня під вечір несу додому в портфелі книги, моя квартира на третьому поверсі в Голешовіцях[6] наповнена самими книгами, підвал і комора забиті, повні кухня, комірчина й туалет, тільки проходи до вікна й до плити вільні, в туалеті місця рівно стільки, щоб я міг усістися, над унітазом на висоті метр п’ятдесят уже балки і дошки, на яких — до самісінької стелі — книги, п’ять центнерів книг, досить раз необережно сісти чи встати, щоб ударитись об опорну балку, і тоді згори впаде пів тонни книг, які розчавлять мене зі спущеними штанами. Та й тут уже жодної не можна додати, тому в кімнаті між двома тісно присунутими ліжками я зробив опорні балки і дошки, витворивши так балдахін і ліжкові небеса, на яких до самої стелі рівненько стоять книги, за тих тридцять п’ять років я наносив додому дві тонни книг, і коли я засинаю, дві тонни книг, наче двадцятицентнерний привид, тиснуть на мій сон, іноді, коли я необережно повертаюся чи, закричавши, скидаюся зі сну, з жахом чую, як ворушаться книги, досить легкого руху коліном, одного скрику — і все це з небес звалиться на мене, наче лавина, ріг достатку, повний унікальних книг, висиплеться на мене й розчавить, наче вошу, я іноді думаю, що ті книги плетуть проти мене інтриги, й за те, що я щодня пресую сотні невинних мишей, готують мені справедливу кару, бо кожна кривда прагне відплати. Я лежу на спині під балдахіном із кілометрів текстів і напідпитку боюся думати про певні події і дуже неприємні обставини; іноді мені ввижається наш лісник, який вивернутим рукавом упіймав між брусів на даху свого будиночка куницю, і замість справедливо вбити її за те, що з’їла курчат, узяв цвях і забив його тваринці в голову, а потім відпустив — і куниця плакала, й бігала двором, поки не вмерла, — а потім згадується, як через рік лісникового сина вбило струмом у голову, коли він обслуговував мішалку; вчора раптом до мене під балдахін завітала фігура мисливця, який, натрапивши в нас на скрученого в клубочок їжака, загострив палицю і, оскільки стріляти було надто дорого, встромив її вістря їжакові в живіт і так продовжував ліквідовувати всіх їжаків, поки не зліг від раку печінки й за всіх тих їжаків повільно вмирав три місяці, скручений у клубочок, із пухлиною в животі й жахом у думках, поки не вмер…